32. Рита

Поруч з Віолою почуваюся неоднозначно. З однієї сторони я тільки рада провести час з цією усміхненою привітною дівчиною і стати їй в нагоді. З іншої — не хочу заважати. Врешті розумію, що Рус мені не довіряє (що абсолютно зрозуміло), тож зробив з дружини друга для мене персональну наглядачку. І тому не можу позбутися відчуття, що я тут зайва.

— Зараз будемо обідати, — після плідної роботи, розбавленої невимушеними бесідами, пропонує господиня. — Ти п’єш чай чи каву?

— Чай, — усміхаюся я. — Але загалом я не голодна.

Насправді голодна, просто якось ніяково мені. Може просто я не звикла, що хтось чужий може піклуватися про мене. Взагалі не звикла до нормального ставлення сторонньої людини. Після смерті мами я майже зневірилася в доброті і людяності. Але світ, який відкрив мені Руслан, відрізняється від суворої реальності дівчини-сироти з братом, як тепер виявилося негідником.

— А я тепер весь час хочу їсти, тож попрошу скласти мені компанію. Тоді я не буду рахувати калорії і зможу насолодитися обідом, — сміється жінка. Насправді Віола має чудовий вигляд і мені навіть не віриться, що вагітність може так личити. 

Господиня швидко викладає на стіл тарілки з холодильника, а потім заварює чайник. Неймовірні квіткові аромати летять невеликою, але затишною кухнею.

— Ще не відомо, хто в вас буде? Хлопчик чи дівчинка? — питаю я, щоб розбавити мовчанку, яка запанувала, відколи ми сіли за стіл.

— Поки ні, термін ще маленький. Але я б хотіла дівчинку, — зізнається жінка.

— Хлопчик у вас уже є, — розуміюче киваю я.

— Під час першої вагітності ми до останнього чекали дівчинку. Всі УЗД обіцяли нам дочку. Ми і ім’я обрали, і всі речі рожеві купили. Такий великий конверт на виписку з рожевим бантом. А коли я народила і лікар сказав: “Вітаю, який гарний у вас козак!”, я мало не знепритомніла. Так що довелося Славі наступного дня бігати самому дитячими магазинами, обирати новий гардероб для нашого хлопця, — з усмішкою ділиться Віола.

— Зате, якщо дівчинка, в вас вже все готово, — зауважую я.

 — Та ні, я все те рожеве сестрі віддала потім. В неї якраз дочка на півроку молодша, — усміхається вона. — Я б собі не відмовила в кайфі обирати всю цю милоту знову. 

— Уявляю, — вийшло якось замріяно.

— Хочеш, підеш зі мною на закупи? Допоможеш мені обрати. Слава вічно не має часу. А вдвох цікавіше.

Ця пропозиція видалася надзвичайною. Від неї навіть на душі стало веселіше. І лише єдине прикривало радість за сум: чи буду я все ще тут, поруч з Русланом і Ліною, коли Віола обиратиме своїй малечі одяг? 

А ще я себе уявила вагітною. І чомусь почервоніла. Бо татом я звісно уявила Руслана. Що було б якби ми?.. Дуже погані думки. Мушу визнати. Я заздрю Віолі. Бо вона зустріла свого єдиного, який буквально носить її на руках. А я не відомо ще коли зустріну. Бо Руслан… Я б може і хотіла бути з ним, але чи не розчарується він в мені з часом? Але водночас придумати біля себе якогось іншого чоловіка я не можу. Щоб так само завмирало все всередині від поцілунку, щоб тремтіли кінчики пальців, коли я його торкаюсь, щоб серце калатало як навіжене, коли він поруч… НІ, такого я уявити не можу. 

Так за легкими розмовами й наступила пора їхати за нашими дітьми в садочок. Дорогою я уявляла реакцію Ліни на мене і вигадувала, як пояснюватиму їй свою відсутність зранку. Але навіть не уявляла, що на мене там очікуватиме сюрприз.

​