30. Рита

Електричка зупиняється, відкриваючи свої двері, запрошуючи пасажирів займати місця. Люди вишикуються в чергу і сунуть в вагони, поспішаючи зайняти кращі місця. І я теж суну з народом, хвилюючись, щоб мене не розбавили бува. Займаю місце біля вікна. Навпроти — бабуся з великими сумками. Галас і шум не стихає навіть тоді, коли рушаємо. Але мені вдається абстрагуватися від всього, щоб почути свої думки.

Перед вікном мигають картинки. Спершу повільніше. Потім швидше-швидше-швидше. І я раптом чітко розумію, що залишила все позаду. Втекла. В мене вийшло. Та чомусь від того не радісно…

Відчуття такі, мов я зрадила саму себе. Залишила людей, які по-справжньому стали мені дорогими. З якими я за довгий час вперше була “вдома”. І хоч би я тисячу разів повторювала собі, що зробила це заради них же, на душі препаскудно.

Сльози непрохано бризнули з очей, коли забракло сил не думати про розчарування Ліни. І в вагоні, повним народу, я відчула себе зовсім самотньою. Більше не буде теплих вечорів “по-сімейному”. Не буде масажу ніг. Не буде гарячих поцілунків. Ніхто не дивитиметься на мене так… так, що й описати не можу. Але від тих поглядів я почувалася такою щасливою.

А далі… що чекає на мене далі? Невідомість, якої я зараз реально жахнулася. Стали чіткими всі недосконалості наспіх придуманого плану. Здається, я б усе віддала, аби зараз поруч зі мною опинився Рус. Але його нема. Не може бути. Більше ніколи не буде. Час дорослішати.

— Не зайнято? — питає чоловік голосом Руслана. Я що глюк зловила?

Здивовано піднімаю погляд і завмираю, бо бачу перед собою його — свого любого милого найкращого в світі прокурора. Мало серце з грудей не вистрибнуло.

— Ти… 

— Я сяду, — не то питає, не то каже він. Я киваю головою, а він важко падає на крісло поруч. Віддихується. Лише зараз помічаю, який він червоний, спітнілий, захеканий. Але для мене найкрасивіший. І я ніколи в житті нікому не раділа так, як йому. Хоч мені й дуже ніяково, що він мене знайшов і тепер доведеться пояснювати свій вчинок. 

— Куди їдемо? — раптом питає він. А я б і рада щось відповісти, але слів раптом забракло. Він це бачить по моїй міміці. Усміхається. Ніжно витирає сльози, що застигли на щоках. З розгублення я і плакати припинила. Та й тепер вже ніби й не потрібно.

— Це справді ти? — згодна, дурне питання.

— А ти мені не рада? — відповідати на це не стану. Бо я аж занадто рада йому.

— Як ти мене знайшов? — питаю пошепки.

— На диво, не дуже важко. О, до речі, треба подзвонити хлопцям. Бо вони ще тебе шукають, — каже він і дістає телефон, а тоді швидко повідомляє: — Ритка знайшлася. Так, зараз зі мною. Ні, все добре. Дякую вам. Пробачте, що… Так, ви праві. До зустрічі на роботі. О, я запізнюся. Прикрийте в разі чого. Так, бувайте.

Кілька хвилин ми їдемо мовчки. Мені прикро і соромно, що я завдала Руслану купу проблем. Знову.

— А як же Ліна? — врешті питаю я.

— Напевно, дуже засмутилася, коли прокинулася і не знайшла нас. Але з нею Світлана. Впевнений, ввечері ти поясниш їй, куди зникала.

— Рус, мені не можна до вас. Дозволь мені поїхати. Так буде краще, — я згадую, чому покинула їх і серце рветься від болю.

— Що це за маячня? Що сталося? — різко питає чоловік.

— Довга історія, — опускаю очі.

— А в нас багато часу. Наступна зупинка тільки за півгодини, а тоді ще назад повертатися. Можеш починати, — його голос звучить ніжно, але твердо. Я зітхаю, розуміючи, що маю розповісти. Тож переповідаю про шантаж Макса і швидко додаю:

— Якщо я залишуся в тебе, ти постраждаєш через допомогу мені. Якщо тебе заарештують, з ким буде Ліна? Ти не маєш рятувати мене, ризикуючи собою. Ти повинен думати про дочку. А я не пропаду. Я якось розберуся. В мене є подруга, я поїду до неї. Там пересиджу. А потім… ще щось придумаю. 

— Рито…

— Зі мною все буде добре. З тобою мені пощастило, ти вже допоміг. Подбай тепер про сім’ю.

— Рито!

— Відпусти мене. Ми можемо бути на зв’язку. Але чим далі я буду, тим безпечніше для тебе.

— Якщо ти зараз не вгамуєшся, я тебе поцілую, — чую владне і врешті замовкаю. Хоча навпаки дуже хочеться щось сказати, але ж тоді буде ясно, що хочу, аби поцілував.

— Я не таку реакцію чекала, — кажу таки, але швидше до себе, проте результат непослуху не змушує себе чекати. Мене згрібають в міцні обійми, а рота затуляють палким поцілунком. І враз з не затишного вагона потяга я опиняюся десь на пляжі під гарячим ніжним сонячним промінням. Так тепло, так добре, що кожна клітинка моєї душі зігрівається. Шкода лише, що так мало. Руслан відхиляється, а я помічаю засуджуючий погляд бабки навпроти. Вона щось бурчить про погане виховання сучасної молоді, а я ховаю очі від прокурора, який тепер на зміну попередній ласці дивиться на мене з засудженням.

— Як ти могла таке скоїти, не порадившись зі мною? Ти не довіряєш мені? Ти думаєш, я не здатен закрити рота твоєму брату? Про що ти думала, наважившись на втечу?

— Я просто дуже злякалася, — шепочу, готова знову розплакатися.

— Чого ти злякалася, Рито?

— За тебе, — видаю поривисто, а тоді тихіше додаю: — За Ліну.

— А я за тебе злякався, коли не знайшов тебе зранку. Догралася. Більше не відпущу в дитячій спати, — свариться, але з ніжністю. Я кволо всміхаюся, а він міцно мене обіймає, гладить волосся. — Ти не маєш мене рятувати. Ти повинна мені довіряти. Чуєш? Разом ми з усім впораємося.