29. Руслан

Пробудженню передувало почуття тривоги. Такої конкретної тривоги. Ніби щось відбувається, поки я тут безтурботно дрихну, як суслик. Хоча уявлення не маю як взагалі суслики дрихнуть. Якась дурня в голову лізе з самого ранку.

Підстрибую на ноги, не в силах більше не лежати в ліжку. До будильника ще двадцять хвилин. А, чхати. Зварю каву і може навіть почну готувати сніданок, поки мої дівчатка ще сплять. Від цієї думки на серці дуже тремтливо і солодко. Згадую вчорашній вечір. Як же тепло і затишно поруч з Ритою. Вона діє на мене якось по-особливому. Поруч з бажанням володіти її тілом я відчуваю жагу захистити, оберігати. Щось абсолютно незвідане, нове. І мені це до біса подобається. Почуваюся так, як, на мою думку, має почуватися справжній чоловік. Ніби з нею і я стаю кращим. І повно сил та енергії на те, щоб боротися з Макаренко, та хоч з чортом лисим! 

Заварюю каву, згадуючи про свою красуню. Точніше про її вимоги, які вона поставила вчорашнім вечором. До весілля ніякого сексу. Ніби з минулого сторіччя постала переді мною така чиста, невинна. Не уявляв, що досі є такі дівчата. Берегти себе для чоловіка тепер вважається не модно. Але тепер я ще більше розумію наших предків. Бо тепер, дізнавшись її принципи, побачивши її душу, розумію, що шаленію від неї так, як ніколи й ні від кого не шаленів. Моє бажання в трикрат зросло. Та що там, в стократ, певно, як не применшую. Мрію володіти нею, жадаю пізнати її, відкрити їй шлях в бездну кохання, в якій так солодко згортати до тла, читати, мов книгу, її бажання і виконувати їх. 

Але тепер більше не хочу спокусити і заспокоїтися. Здається мені, що такий цінний діамант лише дурень відпускає зі своїх рук.

А з іншої сторони, якщо вимкнути емоції і вгамувати шалене серцебиття (як думаю про неї, серце вічно пускається в галоп, як шалене), одружуватися на ній, щоб переспати? Хіба я маю право бути таким безрозсудним?

Це ж божевілля. Я її зовсім не знаю. Вона ще дитина. Куди їй заміж? Я міг би погодитися на серйозні стосунки, щоб ми жили разом, але узаконювати… Після Альбіни був упевненим, що більше ніколи не одружуся. Ну врешті для одруження в моєму випадку (маю на увазі Ліну) треба серйозніші підстави, ніж просто захоплення дівчиною. А що як воно тимчасове? Що як ми зовсім не підходимо одне одному? Та яке взагалі одруження? Про що може бути мова? Сам собі не вірю, що взагалі думаю про це!

За думками не помічаю, як ставлю на стіл салат. В мультиварці доварюється плов, а моя кава майже охолола. Я навіть забув про неї, зайнявшись сніданком і задумавшись про Риту. Оце то мала мене реально зачепила.

Заходжу в кімнату до дівчат, щоб будити їх. Ліні час збиратися в садочок. Не стукаю навмисно, тим паче двері не зачинені міцно. Не відмовлю собі в насолоді помилуватися сплячою красунею. І зараз я не про дочку.

Але красуня в кімнаті лише одна. Молодша. Думаю про те, що Рита могла бути в ванній. Але допитливе око прокурора одразу помічає лист паперу, залишений на видному місці на тумбочці дівчинки. 

“Люблю тебе, маленька”... Всього три слова, здатні пустити моє серце галопом. Це прощання. Прощальний, мать його, лист! Вона знову за своє!

Силою змушую себе на пальчиках покинути спальню дочки, а в коридорі більше себе не стримую — метеором пролітаю квартирою, переконавшись, що Рити нема, а тоді біжу на вулицю, як є, в домашніх тапочках і спортивках. Ніде, на подвір'ї, на вулиці дівчини й сліду нема. Прокляття!

— Чорт! Чорт! Чорт! Чорт! Чорт! — без ладу повторюю я, від безсилої люті б’ю ногою по хвіртці, а тоді, навіть не відчувши болю, біжу в будинок одягатися. 

Куди вона могла піти? До брата? Це навряд. І якщо попрощалася, значить її не викрали, а втекла. Розібралася з сигналізацією. Хитра негідниця! Всипати їй би за втечу, щоб не тиждень на попу сісти не могла! Поки я тут борюся з гадом Макаренко, сама погнала в його лапи.

Швидко перевіряю, що грошей вона в мене не взяла. А я, ідіот, не знаю номера її телефону. Інакше міг би вислідити.

Розумію, чому лікарі не оперують близьких людей. В такі миті мозок вимикається. От і в мене зараз ніби відмерлої вміння аналізувати, бо замість того, щоб придумати щось дуже розумне (а це ж, дідьмо мене вхопи, моя робота!), я витрачаю енергію на страх. Бо я шалено боюся її втратити. А точніше — боюся не встигнути знайти. Не зуміти врятувати.

— Руслане, алло, щось сталося? — сонний голос Світлани в слухавці звучить схвильовано.

— Привіт. Вибач, що турбую так рано. Ти можеш прийти зараз до Ліни. Це терміново, тітка Іра не встигне приїхати.

— Так, звісно. Вже йду, — спішно відповідає дівчина. І поки вона йде, я одягаюся, беру посвідчення, гроші і телефон. Зустрічаю сусідку вже в дверях:

— Плов в мультиварці, салат на столі, Ліні час вставати. Збери її і заведи до садочка, будь ласка. Дуже тобі дякую. 

— В тебе щось сталося? — тривожно питає вона.

— Терміновий виклик, — майже не брешу я і біжу до свого авто.

Треба думати логічно. Куди вона могла податися? Без грошей, без паспорта, без друзів… Найближче від нас знаходиться залізничний вокзал, але квиток не купиш без документів. Та все одно їду туди. 

А якщо вона не там?

До поліції по допомогу звертатися не можна. Хіба до не до всієї. 

Телефоную Дену і Славі, роблю конференц-зв’язок і швидко розповідаю ситуацію. Друзі завжди готові допомогти.

— Я перевірю західний автовокзал, — одразу реагує перший.

— А я тоді східний. Автобусом скористатися найлегше в її становищі. А ще подзвоню в поліцію, дізнаюся обережно, чи не затримали її наші, — обіцяє другий.

— Дякую, на зв’язку, — кажу я і кладу слухавку.

Паркуюся перед центральним входом на парковці і мчу на вокзал, думаючи, з чого вперед почати. Треба оберігати всі колії, всі зали очікування. Якщо вона й могла поїхати, то лише електричкою. Здається, ранішня ще не відправлялася.

— До уваги пасажирів! — над головою пролунало з гучномовця оголошення. Назву потяга я не почув через бабку, що голосно розмовляла телефоном, але ось завершення повідомлення прозвучало чітко: — …з першої платформи західної сторони вокзалу.