28 Рита

До чортиків страшно, що Руслан почне щось підозрювати. А я не знаю, що мені робити. Треба якось зізнатися про Макса і його шантаж. Але я боюсь всім нашкодити. От і мовчу. 

І розумію, що від нервів роблю помилку за помилкою. Сама цілуватися полізла… Хоча насправді мені цього дуже хотілось. Відчути його смак ще. Відчути власну реакцію тіла на цей поцілунок. По мені мов м'який вогонь пробігся. Як же мені буде гидко, коли Руслан від мене відмовиться. 

Здається в цьому будинку я залишу більшу частину себе. Шматок серця вже належить Ліні. Ще один я скоро віддам Русу. І собі нічого не залишу. І як потім житиму без серця? 

Рус ставить переді мною чашку з чаєм. Я відгороджуюсь нею від нього. Хочу втриматись і не розплакатись. 

Він намагається все розрулити. Намагається все вирішити. А я від цього почуваюсь не захищеною. А навпаки. Тягарем. Звалилась мов сніг на голову йому. І навалюю проблем все більше і більше. 

І тому розумію, що треба самій якось виплутатись. Поки не стало ще гірше ніж є. 

— Я втомилась, — кажу нарешті Руслану. — Ти напевно теж… Ходімо спати. 

— Разом? — хитро питає він. 

— Ти в свою кімнату, а я біля Ліни сьогодні посплю.

— Рит, не бійся мене, — каже він, зазираючи мені в очі. 

— Я і не боюсь, — видавлюю посмішку. 

Насправді я сьогодні не тільки з тіткою розмовляла. А ще і знайшла кілька речей. Фото Русланової дружини в шухляді. Дуже схожа на мене дівчина у весільній сукні. І чомусь подивившись на неї, я відчула дикий біль. Руслан мене ніколи не полюбить. ВІн буде дивитися на мене, а бачити її. Це її він не може забути і розлюбити напевно теж не може. Я ж не хочу стати замінником цієї жінки. 

Друга річ, з якою я розібралась, це те, як вмикається сигналізація. 

Тож коли Рус йде в свою кімнату, я знову передивляюсь смс від брата. Викликів теж було кілька. Але я не відповідала більше. 

Його шантаж мов спусковий гачок. Він вказує мені на те, що треба піти геть з усіма своїми проблемами. І не псувати Руслану і Ліні життя. 

“Сто тисяч, мала, — пише Макс. — Я знаю, в прокурора вони є. І я не боюсь, що ти його на мене нацькуєш. Коли вся правда вилізе назовні, він опиниться в такій дупі, що собі допомогти не зможе”.

Макс має рацію. Якщо полковник Макаренко дізнається, хто мене переховує, він знищить Руслана. Не допоможе ні посада, ні друзі. Тому я маю піти. Щоб не підставляти хорошу людину. 

Мені боляче навіть повітря вдихати, коли я приймаю це рішення. Так, ніби моє серце вже розбилось і скляні уламки крають моє тіло зсередини. Я уявляю, як буде плакати ЛІна, коли не знайде мене зранку. І мене нудить від цієї думки. Я нічим не краща за її рідну матір. Я теж зараз її зраджую. Але роблю це задля блага всіх. 

Але що хорошого буде, якщо Руслана посадать за зловживання службовими повноваженнями? З ким Ліна залишиться тоді? Тітка Іра занадто стара та і хворіє. А де Альбіна зараз ніхто не знає. Вона не воліє з’являтися в житті доньки. Я маю захистити всіх. 

Тож цього разу збираюсь дуже ретельно. Грошей я Руса брати не буду. Закладу в ломбард телефон. Є такі місця, де беруть навіть без документів… Мій паспорт, на жаль, не зі мною. 

Поїхати з міста потягом теж не маю можливості, там перевіряють паспорт. Але я знаю, що є електрички, проїдусь за місто без квитка, а там сяду в якийсь автобус. Куди поїхати я думала довго. Родичів у мене немає. Проте є знайома в Львові, ми з нею вчились на курсах. Вирішую, що поїду до неї. Як я її шукатиму без телефона, я поки не думаю. Зараз мені взагалі дуже важко думається. Хочеться сісти і розплакатись. 

Заводжу будильник на третю ранку. В цей час місто спить точно. І Руслан теж буде спати міцно. А я вислизну. І зникну з його життя. І не буде поцілунків і обіймів до хрусту в ребрах. Не буде його лагідного погляду і м’яких дотиків… Я виживу і без цього. 

Пишу знову записку. Для Ліни. Всього три слова. “Люблю тебе, маленька”. Залишаю відбиток поцілунка на папері. 

Лежу на дивані і сльози самі котяться по щоках. Затікають у вуха. Як же мені погано зараз. Але я переконана, що чиню правильно. І колись Ліна мене пробачить.