25. Руслан

Справ сьогодні в мене було чимало. Друзі постаралися, підняли мені всі справи з зачіпками проти негідника Макаренка, не один день доведеться розбирати. І хоч би толк був. Мало не забувся про телефон Рити. Згадав вже майже в кінці робочого дня. 

Ключ до камери схову в мене був, як і доступ до матеріалів справи, які могли б мені знадобитися. А ось часу вишукувати серед мішків мотлоху пакет з речами Рити — не особливо. Та мені, можна сказати, пощастило наткнутися на нього майже одразу. Врешті я добре орієнтувався, де що шукати. Не новий телефон колись яскраво рожевого, а нині потертого блідого відтінку знайшовся разом з етикеткою, на якій розмашистим почерком, було ім’я Маргарита Акіменко. Безперешкодно поклав гаджет до своєї кишені і покинув камеру схову. Реч.доки мають особливість губитися. З цим нічого не вдієш.

Подумав про те, що Рита зрадіє, отримавши назад свою річ. Стримався від спокуси увімкнути телефон і подивитися на список контактів, а може якісь пропущені дзвінки чи повідомлення. Хотілося дізнатися про Риту більше. А особливо — чи нема в неї хлопця. Хоча, якби й був, певно вона б не в мене переховувалася, а до нього поспішала б. Або ж хоч намагалася з ним зв’язатися.

Насваривши себе за недоречні ревнощі, на які не маю права, я ховаю телефон до сумки з паперами і забуваю про нього. Ні, до шпіонажу за Ритою я ще не опустився. А ось порити під Макаренка — діло святе. І тому я знову повністю зосереджуюся на справах.

Якби не потрібно було забирати Ліну з садочку, я міг би й затриматися на роботі. Але на позаурочні заняття я не мав права. Та й не хотілося. Вдома вперше за довгий час на мене чекали. І не лише дочка.

Придбав дорогою маленького шоколадного тортика, улюбленого моєї донечки. Подумав, що посидіти ввечері за чаєм з Ритою після вчорашнього фіаско, було б чудово.

Але вдома на нас чекав сюрприз у вигляді тітки Іри. Її дзвінкий голос я почув, щойно увійшов у передпокій. 

— Бабуся! — впізнала її й Ліна і побігла до неї, ледве я встиг скинути їй чобітки.

— Привіт, моя булочка солодка! — прощебетала жінка і лагідно обійняла дівчинку. Для неї вона й справді була найріднішою бабунею. Моя мама, на жаль, жила надто далеко, в Португалії, і бачила Ліну лише раз після її народження. А ось її молодша сестра стала для нас справжньою опорою і єдиною рідною людиною.

Рита сиділа поруч з тіткою на дивані. І як мені здалося з першого погляду, мала гарний настрій.

— Бабусю, ти бачила вже маму? Вона знайшлася! А я ж казала! Тепер вона ніколи не покине мене! — раділа Ліна, стрибаючи навколо жінок. — Правда ж, мамо?

— Звісно, люба, — злякано глянувши на мене, мовила Рита. Здається, її настрій миттєво зник. Та й у мене теж. Це не добре, що ми даємо їй такі обіцянки, але перша брехня вимагає й подальшої. Така її суть.

— Ага, як чудово, — коментує тітка і впевнено дивиться на мене. Бачу в її очах докір і засудження.

— Тьоть, як ви себе почуваєте? Що сталося, що ви прийшли? Ви ж мали лікуватися, — кажу я.

— Вирішила зробити сюрприз, — усміхається вона і плескає долонею на диван поруч з собою. — Хочу поговорити з тобою, Русланчику.

— Я поки розігрію вечерю, — втручається Рита. — Ліночко, допоможеш мені?

Вони виходять на кухню, а я сідаю поруч з тіткою.

— Щось сталося? — тривожуся.

— Світлана подзвонила мені, що мама Ліни повернулася. Я всю ніч не спала. Думаю, ну якщо ти надумав прийняти назад ту хвойду Альбіну, то я вам сьогодні обом зроблю, — зітхає вона. Я кволо всміхаюся.

— Це наша нова няня. Дуже вона Ліні на Альбіну схожа здалася. От вона і називає її мамою.

— А вона мені сподобалася, — лагідно каже тітка, взявши мою руку в свою. — Ти б приглянувся до неї. То може й не довелося б розчаровувати дитину правдою.