24. Рита

Увесь день згадую вечір. Мені варто б злитися на Руслана. Навіть звинувачувати його і тому, що “такий, як і всі чоловіки”. Але я не можу. От просто не можу на нього сердитися. І від того мені аж сумно. Бо я, як дурепа, думаю яким би було продовження.

Бути з чоловіком мені не доводилося. Моє життя не давало мені шансів на безтурботну юність, повну кохання, залицянь і стосунків, як у багатьох дівчат мого віку. Мама померла, а разом з нею вмерли всі надії на щастя. Брат не був для мене захисником і не рвався допомогти мені бодай в чомусь. Я закінчила школу, а потім курси для секретарок, підпрацьовувала продавчинею на ринку, готувала, прибирала, прала для себе і Макса, прагнула знайти гідну роботу, щоб могти забезпечувати себе і з’їхати бодай кудись, лише б не чути, що я невдячна нахлібниця. Хоч такою я і не була. Обмежувала себе в речах і їжі, старалася всім догодити. І врешті отримала “подяку”.

І враз в моєму житті з’явився Руслан. Дорослий красивий чоловік, що дбає про мене, захищає, забезпечує, а ще цілує так, що земля тікає з-під ніг. І я розумію, що не маю комусь довіряти. Але, дідько, як же важко припинити думати про нього! От чого так? Я ж маю пишатися тим, як стійко його відшила. Маю продумувати свої наступні кроки. А я залипаю на його фотку на стіні, де він однією рукою тримає Ліну, і весело сміється в камеру. І ця його усмішка настільки яскрава, що я не можу не всміхатися у відповідь.

З будинку я не виходжу. Боюся втрапити в якісь неприємності. А може просто не хочу зустріти Світлану і дізнатися від неї, що вони з Русланом пара. Мені було б чомусь боляче і образливо, якби це виявилося так.

Вирішую виконати свою обіцянку і приготувати вечерю. А оскільки часу в мене сила-силенна, то планую пиріжки за маминим рецептом, тушковану картоплю з овочами і м’ясом і кисіль. Вмикаю телевізор. Ледве знаходжу щось варте уваги. За справою час минає швидко. Паралельно з приготуванням, займаюся прибиранням. Мию холодильник, газову плиту, протираю всі поверхні, наспівуючи собі щось під носа. Я вже навіть уявляю, що я — господиня цього будинку, чекаю своїх чоловіка і дочку з роботи/садочка. Солодкий самообман.

Раптовий дзвінок в двері був таким несподіваним, що я ненароком впускаю вазу, яку саме протирала. Фарфор, вдарившись до плитки на підлозі, розсипається на друзки. А я злякано кам’янію. Кого там принесло? В Руслана є ключ. Це поліція? Брат? Мене знайшли? Що робити?

Змушую себе глибоко дихати і потроху заспокоїтися. Крок за кроком йду на зустріч дзвінкам, що не стихають. Врешті зазираю в вічко у дверях, боючись навіть дихати.

Та на порозі стоїть незнайома бабуся, зовсім не схожа на поліцейську. Полегшено видихаю, а тоді задумуюсь. Чи можу я її впустити? Чи можна мені? Був би в мене телефон, могла б порадитися з Русланом. А так…

Бабуся не йде. Вперто стоїть перед дверима. В її руках миска з чимось там. І врешті я вирішую відчинити.

— Добрий день, — кажу я, здивовано дивлячись на жінку. 

— Добрий день, — привітно всміхається вона. — Можу я пройти?

— Звісно, — кажу я, а тоді додаю: — Напевно. А ви хто? Русланова мама?

Помічаю між нею і Русланом дещо подібне. Наприклад, колір очей, форма носа, вилиці, доброта в погляді. Гадаю, і колір волосся був таким же, але зараз голову жінки покриває елегантна срібна паморозь.

— Майже. Я його тітка. Ірина Вікторівна. Можна тьотя Іра, — спираючись на ціпок, бабуся впевнено проходить в вітальню і сідає на диван. А тоді зацікавлено дивиться на мене. — А ти, як я бачу, не Альбіна, слава Богу. Тоді хто ти?

— Рита, — шепочу я. — Подруга Руслана.

Це єдине, що спадає на думку, щоб пояснити, чому я тут знаходжуся.

— А Руслан мені нічого не казав про тебе. Впізнаю свого хлопчика. Що ж, Рито, пропоную пообідати, я тут принесла дещо з собою. За чашечкою чаю ти мені все розкажеш.