20. Рита

— Вона потрібна Ліні. А заради Ліни я на все готовий, — відлунням звучать ці слова в моїй свідомості. Звісно, завжди знала, чому Рус допомагає мені. Тяжко зрозуміти, чому ця констатація відомого мені факту зараз чіпляє. Все ж очевидно.

Чи то може річ у поцілунку, який, здається, й досі палає на моїх вустах? Я відчуваю натиск медових губ навіть сильніше, ніж опік на руці. Дивне ірраціональне відчуття. Знаю ж, що не повинна піддаватися. Не варто навіть думати, що з цього може щось вийти. Інакше потім буде дуже боляче. Я маю подбати про своє серце і не будувати мрій, які всеодно не здійсняться. Так вже повелося, що всі люди в моєму житті лише тимчасові гості, які здебільшого хочуть встромити ніж у спину. Чому цього разу щось має бути інакше?

Але попри доводи розуму, я благополучно прослухаю розмову чоловіків про Макаренка (розмову, від якої можливо залежить моє майбутнє і моя воля). Дуже хочу зосередитися на кожному слові і пропрацюванні можливого плану, але натомість як ідіотка раз у раз повертаюся у мить, коли Рус палко поцілував мої вуста. Бажано, ніжно, пристрасно. Може мене це так зачепило, бо я ніколи не відчувала чогось подібного? Та й звідки? Не до романтики мені було. Думала, що після нападу Макаренка і спроби згвалтування, я зненавиджу всіх чоловіків і будь-які їх дотики будуть мені огидними, але Руслан, чи того, що допомагає, чи ж може через власний природний магнетизм, викликає геть інші емоції. Варто лише не забувати нагадувати собі, що нікому не можна довіряти. А в нього он Свєтка є, щоб він там не казав.

— А хто ви за спеціальністю, Рито? — перериваючи мої думки, звертається до мене Віола, дружина Слави. Це молода красива шатенка з яскравими блакитними очима, мов весняне небо. Хоч і в домашньому одязі, всеодно дуже доглянута: манікюр, підведені очі, модна укладка. Замилувавшись нею, знову нагадую собі, що я не з цією тусовки.

 — Закінчила курси секретарок, — зізнаюся я. — Але не працювала за освітою. 

— Як цікаво. А я до народження Вадика в лікарні працювала, — ділиться вона.

— Ви лікар?

— Дитяча медсестра, — привітно відповідає дівчина.

Ми ще трохи розмовляємо про різне, поки до нас не приєднуються діти. І як Вадик тягнеться до Віоли, так і Ліна — до мене. Одразу сідає поруч і просить їй щось подати — хлібчика, тарілочку, чайочок, навіть якщо воно поруч. І я впізнаю в цій маленькій красуні себе, свою спрагу до материнського тепла і любові після смерті мами. Їй так хочеться справжньої сім’ї. І знову розумію, що коли я піду, розіб’ю її маленьке серце. Прокляття. Нащо Рус підтвердив, що я її мама? Цією брехнею ми ж травмуємо малу.

— Все добре? Як рука? — нахиляється до мене Руслан і шепоче на вухо, обпалюючи диханням шкіру на шиї. Від цього тілом вирушає табун з комариків. Млосно, приємно, зворушливо. Відчуваю, що знову червонію. І знову думаю про те, що ми наче сім’я. І ловлю себе на думці, що як було б чудово, аби це було правдою.

— Легше, — кажу йому, опускаючи погляд. І помічаю в цю мить на собі інші проникливі очі — Слави. Друг Руса з особливою цікавістю весь вечір розглядає мене. І від того мені тривожно, бо я не знаю, що стоїть за його допитливістю. І чим це мені загрожує.