19 Руслан

Світлану я спровадив від гріха подалі. Вона дівчина непогана. Так мені здавалось раніше. Хоч і нав’язлива. Не хотілось би, щоб вона ставила незручні питання і співставляла факти. А якщо приревнує не дай Бог? Відразу здасть Риту. А я ще не придумав як це нещастя врятувати. 

Одного мого прокурорського слова буде мало. Макаренко все виверне як зловживання мною службовим становищем. 

Ні, тут треба робити так, щоб Макаренка з соромом вигнали з посади. Він це давно заслужив. Але як я ще не знаю.

Дивлюсь на Риту, Ліна їй малюнки показує, дівчина схилила до донечки голову. Водоспад волосся затулив обличчя. Така беззахисна і домашня в цю мить. І сама мов та дитина. Як їй Ліну довірити, якщо вона з макаронами і то не впоралась? Або й мені хату спале, або ще щось утне. Завтра на роботу, а у мене навіть номеру її немає!

— Де твій телефон? — питаю нарешті.

— Там де і документи, — відповідає з сумом. — В поліції.

— Треба було сказати, я б тобі новий купив.

— Ти і так забагато на мене витратився, — натякає на нову білизну і трохи одягу. 

— Дрібниці, — відмахуюсь.

— Я свій хочу…

Я замислююсь. Вечеря все одно зіпсована. Простіше піцу замовити, чим нову готувати. Часу у нас до ночі ще чимало. Схоже сімейний вечір псу під хвіст. 

ДІстаю телефон, і набираю Славіка. 

— Ти вдома? — питаю. — Ми заїдемо хвилин за сорок, — потім повертаюсь до дівчат. — Збирайтесь, поїдемо в гості до дядька Славка.

— Улла! — верещить від радості Ліна. — Я Вадику маму покажу! 

Її і так розпирає від того, що в садочок не пішла базікати. То хоч Славіковому сину похвалиться. І сміх і гріх.  

***

Вдома у Славіка затишно. Віола, дружина Славка, швидко накриває нам стіл. Ліна біжить до Вадика у вітальню гратися. І попутно хвалиться, що “тепел мама з нами живе”. Рита ніяково жметься до мене. В очах впізнавання. 

— Куди ти мене привів? — шепоче з-за плеча. 

— Спокійно, — кажу їй. — Славік на нашому боці, він Макаренкову посаду займе якщо що. Йому не вигідно тебе продавати зараз. 

— Що там перешіптуєтесь? — питає Славік. 

— Рита дуже переживає, щоб ти нас не здав раніше потрібного.

— А треба? — він впритул дивиться на Риту. 

— Не жартуй з нею так, — прошу я строго. І стискаю маленьку Ритину долоньку, намагаючись підтримати. — Я вже пояснив, що ти друг. 

— Чую, від цієї дружби мені будуть неприємності, — відповідає начальник слідства. 

— Або бонуси і приємності, — відповідаю я йому. — Коротше, Слав, треба справу проти Рити закрити якось.

— Придумав же ти. Закрити ми її зможемо, тільки якщо полкан забере заяву. Сам розумієш, це малоймовірно. 

— Що ми проти нього маємо? — я сідаю за стіл і підтягую до себе чай. Іншу чашку посуваю до Рити. 

— Що ми як діти, може по п’ятдесят? — питає Славік. 

— Я за кермом, — нагадую йому. — Ти від теми не зістрибуй.

— А я вип’ю, — Славік дістає пляшку з ромом. — Та що ми маємо? Полкан калач тертий. Якщо і є якісь зачіпки в хлопців, то все на рівні порожніх балачок у курилці. Там справу прикрив, там все спустив, що і до прокуратури не дійшло. Хлопцям роботи менше, хто з цього незадоволений? 

— Можеш мені все підняти? — питаю я. 

— Не обіцяю. Порию, авжеж. Але сам розумієш, який це об’єм інформації, — він випиває ром. І задумливо дивиться на Риту. — Ну а скажи, що між вами? 

Рита спалахує. Бачу, як рум'янець заливає її щоки. І чомусь відчуваю прилив ніжності. Хочеться сказати, що до нестями хочу її собі і брешу, що вона не в моєму смаку. 

— Вона потрібна ЛІні, — кажу замість того. —А заради Ліни я на все готовий.