18. Рита

— Значить — мама? — питає блондинка. — І тепер вона живе тут? 

— Світлано, на пару слів, — Руслан бере дівчину під лікоть. Киває мені: — Рит, приглянь за Ліною. Я зараз. 

І по його вигляду розумію, що йому ніяково. І так відразу якось неприємно стає. І розуміння, що я в цьому будинку ненадовго теж приходить. 

— Лін, йди сюди, — гукаю малу. — Давай помалюємо?

— А я тебе малювала! — каже мала. — Залас плинесу! 

І біжить до себе в кімнату, знову залишаючи мене саму. Я мнусь і не знаю, що робити. 

Прислухаюсь до розмови з передпокою.

— Няня… так нова, не хотів тебе обтяжувати.., — долинає голос Руслана. 

Отже, між ними все напевно серйозно. Раз він так перед цією Світланою стелиться. По шкірі розливається таке неприємне відчуття, ніби мене голками штрикають. 

Я йду на кухню, і помічаю, що макарони, які залишив на плиті Рус, закипіли і піна лізе через край. Переваряться ж, поки він зі своєю подружкою балакає. Вимикаю вогонь і беру друшлаг, щоб злити воду. Але чи то я така незграбна, чи перехвилювалась через гостю, але каструля у мене з рук вислизає. Окріп ллється в раковину, і частково мені на руки. Каструля летить на підлогу, гуркіт стоїть на весь будинок. 

— Що сталось?! — влітає Руслан. Оцінює ситуацію. 

А  я шоковано дивлюсь на свою руку. Боляче. Сльози навернулись на очі, струменять по щоках. 

— В воду руку! — командує Руслан, і зрозумівши, що я не реагую, сам хапає мене  і тягне до крану. — Добре, хоч на Ліну не потрапило, — додає він. — Нащо ти взагалі полізла до пасти? 

— Бо поки б ти повтішав свою Світлану, ми б їли горілі макарони, — відповідаю йому крізь сльози. 

— Не втішав я її, — відповідає він. —  І не моя вона зовсім. 

— Та невже? — з якось переляку заводжусь. Певно, це біль так на мене діє. 

— Ти що ревнуєш? — питає він, зазираючи мені в очі. 

— Ще чого! З дуба впав? — шморгаю носом. — Ти мені хто? Ніхто!

Його блакитні очі змінюють колір на темну синь. Мов море, яке набирає глибини. 

— А я думав, ми вже хоч хтось одне одному, — каже нарешті. 

Хочу йому заперечити. Сказати, що я всього лише переживаю про свою свободу і те становище, яке у мене зовсім не певне в цій ситуації. І що мені начхати на його жінок. 

Але між нами щось дивне коїться. Я кусаю губу, бо мені все ще боляче. Кліпаю мокрими віями. А Руслан мов заворожений спостерігає за мною. А потім стрімко припадає губами до моїх. Це мов удар блискавки. Прямо в сонячне сплетіння. Я навіть дихати забуваюсь як. Так гостро я зараз відчуваю кожним нервовим закінченням все, що зі мною відбувається. І хочеться ще відчувати його тепло на собі. 

— Улла! Ви цілуєтесь! — чую від порогу радісне дитяче. 

Реакція у мене сама собою виникає. Заліплюю Руслану ляпас. Пошкодженою рукою, бо вона у мене робоча. Від болю ледве зірочки з очей не сиплються. 

— Ай-яй-яй! — стогну, притискаючи руку до грудей. 

— Дурепа! — бурмоче Руслан. — ЛІно,  не підходь, тут ще гаряче. 

Ой блін, він навіть не уявляє, як зараз тут гаряче. Здається, повітря між нами розпеклось до температури горіння. 

— А що сталось? — вона роздивляється калюжу на підлозі. 

— Мама впустила макарони, — Руслан веде мене до диванчика. — І опеклась. Я надавав мамі першу допомогу. 

— Бобосик цілував, — знаюче, киває Ліна. — Тепел я полікую!  

— Стривай, — кажу я. — У мене вже нічого не болить. 

Звісно, обманюю. Шкіра ще пече. Руслан кидає мені мазь з пантенолом. 

— Це з охолоджуючим ефектом, — каже він. — Помаж, а я поки приберуть увесь цей безлад. 

— А Свєта де? — озирається Ліна. В руках у неї помічаю альбом. 

— Пішла, — відповідає Руслан. — Чим менше вона маму бачить, тим краще. 

Звісно, він має на увазі, що Світлана мене могла впізнати по фотографіях з поліції. Але мені в фразі Руса чується зовсім інше. Що він не хоче, щоб Світлана ревнувала.