17. Руслан

Повертаємося додому. В салоні лунає легка приємна музика. Ми мовчимо. Кожен думає про своє.

День видався ще тим. Суміш божевілля і люті. Почуваюся втомленим. Події останніх днів трохи вибили зі звичної колії. Але Риту я не звинувачую. Зараз чітко відчуваю те, що я на своєму місці. Шлях, який обрав понад десять років тому, врешті привів мене сюди, в цю точку. Де я можу допомагати людям. Допомогти їй, Риті. Захистити від недоумка брата. Від козла Макаренка. Від всього світу. Мені дуже хочеться виправдати її, очистити ім’я і подарувати шанс на нову долю, щасливе життя. 

Рита теж стомлена. І навіть Ліна не чіпляється до неї з розмовами. Кидаю погляд на дзеркало і всміхаюся. Дівчата, схилившись одна до одної, мирно сплять. Така чарівна картина, якою хочеться милуватися ще й ще. І навіть шкода, що ми вже приїхали додому. Може ще одне коло кварталом зробити?

Усміхаюся дурним думкам і зупиняю авто. Рита сонно блимає очима, нехотячи прокидаючись. Така мила і чарівна в цю мить. Згадую наш поцілунок і бажання повторити непрохано знову виникає.

Та я зосереджуюся на тому, що на часі — занести Ліну в будинок. Намагаючись не збудити дочку, обережно беру її на руки. Рита йде поруч, відчиняючи мені двері. Знаю, що зараз малій спати не варто, бо інакше тоді пів ночі стрибатиме і знову зіб’ється режим, який ми так старанно будували. Але будити її шкода, тож ми обережно роздягаємо з верхнього одягу і я кладу дочку на ліжечко

— Спить, мов янголятко, — щебече дівчина. — Не уявляю, як її мама може знаходитися далеко від неї. Вона ж така солодка, як булочка.

— Ти напевно зголодніла, — говорити про Альбіну мені не хочеться. Навмисно переводжу тему.

— Так, ще й як, — погоджується вона і ми йдемо на кухню.

— Зараз я приготую вечерю.

— Я допоможу, — одразу зголошується вона. Мені приємно думати, що цей вечір ми проведемо разом за такими звичними домашніми справами. Тиша і спокій. Мрію, як зможу пізнати дівчину краще. І заодно придумати, як її виправдати. Хоч і розумію, що коли вона стане вільною, піде від нас. Нащо їй ці клопоти з чужою дитиною? І від цього мені ледь помітно сумно. Тьху ти. Має бути абсолютно байдуже. Та є в ній щось таке, чого нема в інших дівчатах.

Дзвінок в двері руйнує нашу ідилію. Не одразу розумію, хто це до нас у вечірній час заявився. Але, коли по дорозі до передпокою зустрічаю заспану Ліну, згадую про вечірню няню. 

— Привіт, — щебече Світлана, коли я відкриваю їй двері. — А я до вас з подарунками.

Вона звично тягнеться обійняти мене і простягає корзинку з запашними пиріжками.

— Не варто було, та дякую. Проходь, — кажу їй, запізніло розуміючи, що так і не подзвонив їй і не попередив, що сьогодні можна не приходити. Тепер же є Рита. Хай і ненадовго. Однак, вигнати її з будинку вже негарно. Хоч і з своїми намірами, Світлана часто допомагала мені. Я їй щиро вдячний.

Крім того, хай посидить з Ліною, поки ми з Ритою приготуємо вечерю. Ця думка мені навіть дуже подобається.

— Тьоть Свєт, ти не уявляєш, що сталося! — Ліна кидається до сусідки. Авжеж, було б дивно, якби вона не похвалилася про це першої ж секунди. Няня вражено дивиться на малу. Потім на мене. А тоді помічає Риту, що визирає з кухні.

— І що ж сталося, люба? — зацікавлено питає вона. — Бачу, у вас гості.

— Знайомтеся, дівчата. Це наша сусідка Світлана. А це Рита, — швидко кажу я, а мала доповнює:

— Вона моя мама, яка була плопала. Тепел вона знайшлася і буде знову з нами! 

— Справді? — ошелешено перепитує дівчина. Авжеж, вона пам’ятає Альбіну.