15 Руслан

Звичайний двір. Звичайна багатоповерхівка. Трохи побитий асфальт на парковці. Я зупиняю машину. І дивлюсь на Риту. 

Зранку я не тільки взяв відгул і скинув заяву про відкладення одного судового засідання через неї. А також прихопив додому дві справи, які треба передивитися, і написати по одній клопотання. А по другій дати висновок, чи оголошувати підозру, чи повертати на доопрацювання. 

Я ще зателефонував Славіку Петрову, начальнику слідства. 

— Що там за кіпіш вчора Макаренко навів? — питаю між іншим. — До мене дільничний заходив, з фотографією злодійки…

— Це хохма, — сміється вслухавку Славік. — Дівка там не проста. Обчистила Макаренка як молодого.

— Та невже? — я відновлюю перед очима обличчя Маргарити. Яка вона злодійка? Налякане дівчисько. 

— Ти ж знаєш, він на красивих дівчат падкий. А вчора облава була в “Східній орхідеї”, — ой блін, куди Риту занесло. Про те, що робиться в “Орхідеях” не знає хіба що дитина з садочку. Тут вам і сауна, тут вам і баня, тут і масажний салон з дуже інтимними масажами. На справи “Орхідеї” дивились крізь пальці, хоч я сам вже кілька разів давав вказівку розпочати кримінальне провадження. Та всі провадження глохли, так і не доходячи до суду. 

А зараз в області змінилось керівництво. І щось з власниками “Орхідеї” не поділили. І відбулось показове лупцювання. Обшуки, затримання. 

— На облаві дівчат затримали. Типу масажисток, — продовжує розповідь Славік. — І одна з них Макаренку так сподобалась, що він її вирішив з слідства висмикнути. Не за просто так, авжеж. А за вдячність. Ну це між нами, офіційно звісно він слідчі дії з нею проводив. 

— І провів? — руки самі стискаються в кулаки. Полкан гниль, я б сам йому по пиці дав. Але приводу не було. Тепер є. 

— ДІвка йому ледь око не вибила, вкрала з автомобіля гаманець і подарунок для дружини. А купив полковник не багато, немало — золотий ланцюжок грамів на двадцять. У них річниця якась… А скоріше за все, за гульки свої підмазатись до Анфіси хотів. Тож тепер дівчину всі шукають. Ну як шукають — хто вислужитись хоче, той шукає, але сам знаєш, людей мало, справ багато, тому жопу рвуть одиниці… А полковник на лікарняному…

— Ясно, — я змінюю тему. 

Отже золоимй ланцюжок? Гаманець з мільйонами? Так і напрошується крилата фраза “три магнітофони, три кінокамери закордонні… піджак замшевий… три!”. Що ти ще, Макаренко вигадаєш? 

Але Риту витягувати треба з цієї халепи однозначно. 

І тут вже справа навіть не в тому, що Рита мені самому треба. І що я допускаю думку про те, що не тільки Ліні вона потрібна буде. Як згадаю, як поцілував її вночі і пульс пришвидшується. Давно мене від жінки так не вело. Всі, що самі на шию чіпляються не ті. Не зрозуміло, чи я їм треба, чи статус дружини прокурора? 

Альбіна теж спочатку за статусом гналась, а як зрозуміла, що толку з посади моєї для неї немає, так відразу і злиняла. І дитину з собою не повезла. Мовляв за кордоном, де вона зараз, їй з дитиною важко буде влаштуватися. ЛІна плакала спочатку багато. До мами просилась. Потім вже Альбіна приїздила, разів два певно. Просила дати побачитися з доньокю. Я не дав. Може й егоїстично вчинив. Але я не хотів більше Ліниних сліз. 

Альбіна б погралась і знову поїхала. А дитина мучилась би. Тому і Риту я не відпущу. Не можу допустити, що ЛІна знаву страждала. Придумаю, як утримати свою злодійку й палійку. 

— Ну ми йдемо? — питаю нарешті у Рити.

— Може в машині посдите? — каже вона.

— Та зараз! Разом йдемо! — відчиняю дверцята перед Ліною. Підхоплюю донечку н аруки. 

Рита виходить з іншого боку і веде мене в під'їзд, до обшарпаних дверей на другому поверсі. За ним чутно якийсь шум.