14 Рита

Ліна вошкається, не може всидіти на сидінні. Я ж дивлюсь у вікно з сумом. Руслан мав рацію, виходити прямо перед прокуратурою на вулицю я не посмію. Небезпечно. 

Та і не кину я маленьку булочку в машині саму. Це якою треба бути жорстокою, щоб так вчинити? Я не настільки безсердечна. 

— А може тобі мультики включити? — питаю в малої, коли та вже геть знудилась. 

— Давай! 

— А які ти любиш? 

— А ти зовсім не пам’ятаєш? — питає вона. Я мотаю головою. 

Що за мати її? Чому залишила дитину на батька? Чи може Руслан з тих, що самі відбирають дітей? Але навіщо йому тоді я? 

— Мені про собачок, — підказує Ліна. І тулиться до мене. Здається, її б воля зовсім від мене не відлипала. А я що? Я не проти. Вона така маленька, така солоденька. Самій обіймати і притискати до себе хочеться. 

Так і чекаємо Руслана. 

Він повертається десь за годину. Відмічаю, як йому личить діловий костюм і коротке пальто. 

— Ну, що там? — питаю, очікуючи десь в глибині душі наряд поліції по мою душу. Не можу йому вірити. 

— Розкажу пізніше, але на сьогодні я вже вільний. Тож їдемо звідси, — каже задумливо, майже не дивлячись на нас. Такий зосереджений. Брови зведені докупи. Ніби досі глибоко в своїх роздумах. І я починаю нервувати. Хто знає, про що він там думає? Може повірив тій скотині Макаренкові і тепер гадає, чи здавати мене йому чи ні? 

— Куди ми їдемо? — уточнюю, коли виїздимо з парковки. 

— Поїдемо в ТЦ. Одяг тобі прикупимо. Не ходитимеш же ти в цьому, — він багатозначно зиркає на мене в дзеркало заднього бачення.

— У мене взагалі-то є одяг, — відповідаю йому. — А грошей, щоб платити за новий немає. 

— І де твій одяг? — зі скепсисом усміхається. — Я куплю тобі, що скажеш. Що там потрібно? 

— Вдома в шафі авжеж! Чи це я винна, що не можу потрапити додому? — стискаю мимоволі сильніше ЛІну, але вчасно розслабляю руку. — Давай заїдемо до мене? 

Сама прораховую, чи дома Максим? По всьому його ма є не бути. ВІн у мене не дуже рання пташка, але в такий час як зараз вже має кудись іти. Іноді він підпрацьовує, чим мене увесь час і попрікав. Що я на його шиї сиджу. 

— А брат не вдома? — ніби почувши мої думки, питає Руслан. Знову зиркає на мене в дзеркало. І ці його погляди такі, що я не відчуваю на собі одягу, ніби він розплавляється або стає прозорим під допитливими очима чоловіка.

— А ти боїшся з ним зустрітися? — не можу втриматись від шпильки. Бо його погляди бісять. І справді не дуже уявляю, як Руслан, такий весь при параді витримає сутичку з Максом. 

— Я не боюся! — різко відповідаю він. — Думав, ти не готова його бачити. Але якщо хочеш, заїдемо. Кажи адресу.

— З якого переляку я цю гниду маю боятися? — бурчу я собі під носа. 

Насправді мені було б страшно, якби я була сама. Але супроти прокурора, Макс просто не попре. Не той рівень. Тому і корчу з себе безстрашну. 

— А що таке “гнида”? — тут же цікавиться Ліна. 

Кидаю багатозначний погляд на Руслана. От бачиш, кого ти до дитини підпустив? Навчу її поганих слів, будеш потім мене лаяти. 

— Це одне з тих слів, які казати не можна, — одразу реагує Руслан. — Рита… Тобто мама ненавмисно.

— Та Боже ж ти мій! — фиркаю я. — Є такі комашки, воші, вони у волоссі тих хто не миється живуть, — пояснюю я. — А їх дітки — гниди. Нічого протизаконного в слові немає. 

— А у Марка були воші, — тут же підключається Ліна. — Але вихователька казала нікому не розповідати. Але ж мамі можна? 

— Звісно, ага, — киває прокурор. Ну таки справжній прокурор. Такий весь серйозний. Так і свердлить мене пильним поглядом, ніби я в нього на допиті.

Я знову почуваюсь мов на голках. Що він відвідав на роботі? Що йому про мене сказали? Проте, коли ми заїжджаємо в мій під’їзд дві ці думки вилітають з голови. Вдома мене чекають вже інші проблеми.