13. Руслан

— Так що доїдайте і збирайтеся, дівчата, — врешті кажу я, остаточно визначившись з планами на день.

— Куди ми їдемо? — знову питає Ліна. Як же їй все цікаво.

— Зараз до тата на роботу, щоб я взяв вихідний і вирішив деякі мамині справи. А потім… дізнаєшся згодом, — я усміхаюся і закидаю в себе останній шматок тоста з сиром і ковбасою. 

— Ми їдемо в поліцію? — питає Рита і її ніжне личко втрачає привабливий рум’янець.

— Так, але ви з Ліною зачекаєте в авто, поки я владнаю всі справи, — відповідаю, подумки прикидуючи, з чого почати.

— Може нам краще зачекати вдома? — схвильовано відповідає вона. Авжеж, боїться світитися там, де купа поліцейських, які її розшукують у місті. Але іншого виходу я не бачу. За тонованими вікнами моєї автівки втікачку-злочинницю точно не шукатимуть. А ось втекти там вона не наважиться. Надто небезпечно.

— Ні, не краще, — викарбовую кожне слово.

Коли ми закінчуємо сніданок, Рита викликається помити посуд, а я обираю свої речі, в які вона може вдягнутися на вулицю. Футболка для цього не підходить. Знаходжу штани, які вже давно були для мене малі. На Риті вони виглядатимуть всеодно занадто легкими, але в моді оверсайз. Так що і сіре худі, і темна куртка на один раз будуть.

— Я хочу, щоб мама мене заплела, — щебече Ліна, стрибаючи за Ритою всюди, куди б та не пішла. І навіть під туалетом чекає на неї, аргументуючи це тим, що інакше маму вкрадуть. Дивлячись на доньку, серце стискається від болю. Вона так відчайдушно прагне материнської любові, що ладна шукати її в абсолютно чужій дівчині. 

— Я заплету, мама хай сама вдягнеться, — кажу я.

— Але я хочу, щоб мама! — мала очима кота зі Шрека дивиться на нашу гостю. Та всміхається. Є в ній якась зворушлива любов і неймовірне терпіння до Ліни, що, звісно, змушує мене відчувати вдячність. І не тільки… Дивлячись на Риту, я відчуваю особливе тяжіння, яке не можу собі пояснити.

— Я заплету, — каже ніжно.

— Ула! — радіє малеча і стрибає навколо неї. Ледве всідається на стільчик перед дзеркалом і вовтузиться туди й сюди, в передчутті “зачіски від мами”.

— Я не дуже вмію, але постараюся, — обіцяє дівчина. 

Я залишаю їх і йду в кімнату вдягатися. Та коли повертаюся, стаю свідком чарівної картини: Рита не дуже вміло плете щось типу косички, а мала сяє, мов у неї сьогодні найщасливіший день.

— Це найклаща моя зачіска! — аж пищить вона, коли Рита чіпляє їй на волоссячко дві заколки.  

І я знову відчуваю розчулення. Будь-яка зачіска від Світлани в сотню разів краща, та й навіть мої спроби вкласти шевелюру дочки вже значно ліпші. Але ж то робила “мама”.

Якщо так придивитися, Рита справді старається вгодити. Її погляд на Ліну дуже ніжний, а голос особливо-мелодійний, коли вона звертається до малої. За це мені хочеться її просто розцілувати.

Хоча, якщо чесно, хочеться розцілувати і без причини. Просто так. Бісівщина якась.

Прогнавши від себе недоречні думки, я надягаю на себе звичну маску спокою і серйозності.

— Якщо ви готові, то нам треба виїжджати. Я вже і так запізнююся.

— Ми готові, — усміхається Ліна і тягне Риту за руку, щоб та їй вдягла курточку і взула чобітки. Від моєї допомоги вона категорично відмовляється.

Замикаю за дівчатами будинок, саджу їх обох на заднє сидіння і врешті сідаю на своє водійське місце. До прокуратури нам їхати недалеко. Всю дорогу Ліна розповідає Риті про подружок, садочок і всі новини, “які мама пропустила”.

Під акомпанемент дитячого щебету паркую авто в затінку старого клена навпроти входу в прокуратуру. 

— Постараюся недовго. Не сумуйте, — кажу дівчатам і виходжу з машини.