12 Руслан

В таких умовах як сьогодні я з армії не спав. Всі боки відлежав. Хто там заснув? Так, очі заплющив і дрімав. Мов сторожовий пес. 

Питання — нахіба мені ця навіжена здалась? Ну відпустив би її, а Ліні наплів би якихось небелиць…

Тож коли зранку двері відчиняються і в кімнату залітає донька, я встигаю її перехопити і не дати перечепитися. 

— Де мама? — питає строго. 

— Мама спить, — кажу їй пошепки. — Ходімо зробимо їй сніданок. І тобі.

— НІ! — мала виривається з моїх обіймів і лізе на ліжко. — Ти готуй! 

Вона моститься поруч з Ритою. Та сонно підгрібає її до себе і мала щасливо посміхається. 

От і відповідь на мої питання. Заради Ліни і її посмішки я готовий звалити на себе виховання ще однієї дитини. Так. Рита просто ще дитина. 

Та кого я намагаюсь обдурити? Я дивлюсь на неї сонну, а у самого слина тече. Теж хочу як Ліна до неї притулитися і вдихнути запах її волосся. Як я взагалі міг вночі сплутати її з Альбіною? Губки бантиком, темні брови і довгі вії… В ній все спокусливе.

І я ж не обділений увагою жінок. Радше не знаю, як від тієї уваги спекатися. Дівчата на роботі проходу не дають. Починаючи з секретарки шефа і закінчуючи стажистками. Всім холостий старший радник юстиції не дає спокою. Грішний, іноді беру те, що пропонують. Тому справа не в довгому утриманні. Просто в цій попелюшці є щось таке, що мене приваблює. 

З цими думками йду на кухню і роблю тісто на оладки. 

Телефон вібрує, бачу, що це Ірина Вікторівна, моя тітка. 

— Доброго ранку. Тьоть Ір, — вітаюсь з посмішкою.

— Русику, доброго! Ти вибач. Що так рано, але хочу попередити відразу, що сьогодні ввечері з Ліночкою посидить Світлана. 

— Щось сталось? — занепокоююсь я. Тітка мені часто допомагає, забираючи Ліну з садочка і страхуючи, коли я затримуюсь на роботі. 

— Нічого страшного. Спину прихопило, йтиму знову до лікаря, певно припише уколи і треба посидіти пару днів вдома. Але я з Світланою домовлюсь…

— Може допомога якась треба? — питання Світлани опускаю умисно. Про Риту я поки говорити ні з ким не готовий. 

Світлані сам зателефоную пізніше. Скажу, щоб не приходила. Вона живе тут по сусідству і може зайти й просто так. І я чудово розумію, з якими намірами дівчина до нас зазирає. Щоразу не з пустими руками. То пиріжків принесе, то тортика. Явно хоче справити на мене враження. Але я не хочу давати їй жодних марних надій. 

— Ні, Русику, допомога не треба, — тим часом відповідає тітка. — Сама впораюсь. 

Я тепло прощаюсь з нею. І заливаю окропом заварник з чаєм. Треба йти будити дівчат. Чомусь ця думка мені придає азарту. 

Хвилин за десять обоє сидять на кухні і уплітають оладки. 

— Треба тобі одягу купити, — кажу нарешті, роздивляючись Риту. Їй личить моя футболка, але вона не можу в ній ходити увесь час. 

— У мами одяг відібрали бандити? — питає Ліна. — Я сьогодні в садочку як розкажу…

— В садочок ти сьогодні не йдеш, — приймаю рішення спонтанно. 

Я не можу залишити Риту саму. Втече! І з Ліною їх в будинку залишити не можу. Не довіряю. 

— Чому? Бо мама вдома? — Ліна ще не придумала як реагувати. Потім все посміхається. — Ну і не хай. Потім розкажу! А що ми з мамою будемо робити? 

Рита дивиться не мене вичікувально. Очі насторожені, ніби чекає підступ. 

— Ми будемо вирішувати мамині проблеми,  - кажу я нарешті.