10. Руслан

— І далеко зібралася? — кажу я суворо, бачачи, що вона не збирається щось розповідати. Лише мнеться з ноги на ногу.

— Як вийде, — зітхає Рита і все ще не дивиться в моє обличчя. Куди завгодно, лише не на мене.

— Дивися на мене, коли з тобою розмовляю, — кажу впевнено і суворо. До цього звик на роботі. Вона несміливо піднімає оченята. В них все ще страх. Точно, мов кошеня, яке нашкодило. Чим раз, тим дужче на нього схожа. — Бачу, ти приодяглася. 

Окидаю поглядом її образ. У моїй куртці та штанах вона виглядає ще меншою, ніж є насправді. Просто таки Дюймовочкою. Беззахисною дитиною. 

Рита знову відводить погляд.

— В куртці був гаманець. Гадаю, ти без грошей не ризикнула б на втечу, — констатую очевидне, поки малявка горить від сорому.

— Я б все повернула з часом. Я не злодійка якась! Я там навіть лист написала, — спалахує вона, намагаючись виправдати себе. — Я ж не могла піти в мороз роздягнена. Це вимушено. Я просто позичила.

— Не спитавши дозволу.

— А ви б і не дозволили.

— І ти реально думала, що зможеш втекти? Ні, окей так. Скажи краще, ти надієшся, що зможеш вижити? З тими кількома купюрами і оцими лахами, на купу розмірів більшими за тебе? Ти здавалася мені розумною дівчиною, Рито! — я розумію і не розумію її водночас. Хочу, щоб вона врешті втямила, що тут вона в безпеці. 

— Не вперше виживати, якось розберуся. В вас і без мене проблем вистачає… З колишньою хоча б, — бурчить вона. Теж мені.

— Мої проблеми — це мої проблеми. Ти зовсім не подумала про Ліну, коли кинулася тікати, — показую свої справжні емоції. Через дочку я злий. Авжеж, злий насамперед на Альбіну. Але це вже минулий етап. Наразі ж я розумію, що втечи Рита сьогодні і для малої це було б подвійним ударом.

— А що ви пропонуєте? До старості вдавати маму вашої дочки? Вам не здається це дивно, — її щоки червоніють, але вона стійко виправдовує свою втечу. Важко зітхаю.

— Не до старості, авжеж! Я вигадаю, як їй пояснити, що ти не мама. Але сьогодні я не міг її розчарувати, ти ж бачила, як вона до тебе тягнулася, — рукою зачесую коротке волосся назад і зітхаю. Так, каша заварилася ще та. Ситуація патова. Але заради щастя дочки я здатен на все. Навіть виправдати і захищати ймовірну злочинницю. Хоча в її версію тих подій я вірю. Бачу, що не бреше.

— А раптом, як все поясните дочці, здасте мене Макарову? Як я можу вам довіряти? Навіть рідний брат мене зрадив, що казати про чужих людей… — її аргумент звучить дуже переконливо. Ще раз усвідомлюю через що довелося пройти бідолашній. І на серці стає так млосно. Співчуття і бажання сховати від всього світу затоплюють мене.

Краєм свідомості дивуюся таким яскравим спалахам емоцій. Звісно, я емпатична людина, але щоб так переживати за малознайому дівчину, таке в мене вперше. Якась невидима сила тяжіння поєднує мене з нею.

Можливо тому, що ми схожі? Обоє зраджені близькими людьми. І хоч ситуації вкрай інші, все ж я можу зрозуміти як це, коли той, кому довіряєш, впинає ніж у спину.

— Тобі доведеться повірити. В тебе нема виходу, — я намагаюся бути м’якішим, бо звучить так, наче я теж зараз роблю її своєю полонянкою. — Слухай, Попелюшко, давай домовимося: ти проведеш завтрашній день з Ліною, а я вирішу твої проблеми з Макаровим. Всього один день.

— Гаразд, — зітхає вона і стягує з себе важку куртку. 

— Проте, як ти розумієш, довіряти я тобі не можу. Ще знову надумаєш втекти. Так що цієї ночі я буду за тобою стежити, — ця думка солодкою патокою заповнює мене. 

— Тобто стежити? Ви що? Ви будете спати поруч? — вона червоніє. Буряковіє. Тоді біліє. І задихається обуренням.

— З одним відкритим оком. Чшш, ще все повітря витягнеш, мені не залишиться, — кажу до неї і проводжу дівчину в спальню. Вказую на ліжко.

— Спатимеш тут. Не бійся, не чіплятимуся. Як ми вже з’ясували, мені не в кайф змушувати когось до близькості. 

— І я не в вашому смаку, пам'ятаю, — бурчить вона, а тоді городить в центрі ліжка з ковдри бар’єр. Це виглядає смішно, але я стримуюся. Дівчина і справді чимало пережила. Якщо їй так спокійніше, то будь ласка.

— Готово, — бубнить вона.

— Супер. Тоді добраніч, — усміхаюся їй і вимикаю світло, а тоді лягаю на свою половину.

— А ви справді спите з одним відкритим оком? — раптово питає вона.

— Справді, — мені хочеться сміятися, але я стримуюся.

Заснути не вдається. Я чую, як вона дихає. Як крутиться на місці, не в змозі знайти місце. І під ці звуки врешті провалююся в дрімоту. І здається мені, що все це був сон… Втеча Альбіни, всі ці роки без неї, незнайомка напередодні. Я відчуваю поруч кохану дружину. Чую її тихе мире сопіння. І від того, що вона поруч, стаю дуже щасливим. Настільки, що тягнуся до неї і ніжно цілую.