9. Руслан

День був важким, вечір — емоційним і повним несподіванок, тож сон зморив мене майже одразу, дозволивши лише кілька хвилин подивуватися собі, який влип в усю цю історію. Борець за правду і свободу. Так, я завжди намагався захищати слабких і бути справедливим. Інакше я б і не обрав собі такий шлях. Але світ геть не чорно-білий, а правильно чинити складніше, ніж зазначено в посадовій інструкції.

За роки, що я працював зі злочинцями і тими, кого несправедливо звинувачували, я безпомилково став довіряти своїм інстинктам. Десь на підсвідомому рівні я відчував, коли мені брешуть, коли хитрують, коли щось приховують. Можливо, тому я вирішив залишити Риту тут, з моєю єдиною донечкою, довірившись її розповідям. Ризик? Так. Та все ж мені відчайдушно хотілося вірити їй і з’ясувати правду.

Звісно, це тому, що, вижени я незнайомку, і Ліна пережила б чергову травму дитинства. І зовсім не через те, що ця тендітна дівчина викликала в мені почуття, яких дуже давно ніхто не міг розпалити. Ніжність. Бажання захищати. Оберігати.

А тому яким же було моє розчарування, коли мій сон порушила сигналізація будинку. Варто було здогадатися, що вона щось таке викине. І куди, питається, намилилася? Прямо в руки поліцейським? 

Роки на службі не минули даремно. На те, щоб кинутися навздогін втікачці, мені не треба було багато часу. Всього то банально стрибнути на ноги і помчати на вулицю. І чхати, що там зима. Моє тіло звикле до адреналіну.

Бачу, як мала шкодниця біжить до воріт чимдуж. І я кидаюся за нею, мов гончий за своєю жертвою. Наздоганяю майже в хвіртці. Вона все ще намагається вистрибнути, але куди, дурненька? Я не відпущу тебе. Для твого ж добра. Бо якщо вона сказала правду, Макаренко ще той гівнюк. Втім, я знав це і до неї.

— Далеко зібралася? — кажу, схоплюючи дівчину за руку і кидаю її на себе, щоб наступної миті міцно охопити двома руками. Тепер точно не втече. Дарма й намагатися. І вона це розуміє. Полишає спроби борсатися. Лише випалює в моє обличчя:

— Пусти. Пусти, чуєш? Мені краще піти.

— Ми це вже обговорили, — попри те, що я в одній футболці і тонких штанях, мені зовсім не холодно. Думаю, що через міцний організм, але насправді розумію, що причиною тому яскравий блиск очей непокірної бунтарки, що звалилася в моє життя. Її погляд, схвильований, зляканий, та все ж сповнений рішучості, викликає в мені двоякі почуття. З одного боку я злюся на неї. Ну реально, якого дідька?! Просив же почекати до ранку, мала б розуміти, що з моїм захистом після пережитого їй найбезпечніше. Та з іншої сторони я розумію її небажання довіряти своє життя незнайомцю. І флюїди, що літають навколо неї, чарують мене, розпалюють вогонь всередині мене, хоч дарма, що навколо сніги.

— Ти… ви не розумієте! — випалює русявка.

— Ні, це ти не розумієш! Чи тобі дуже хочеться потрапити в лапи поліцейських? Засумувала за Макаровим? — гримаю я, бо розумію, що інакше не змушу її повернутися в будинок.

— Це погроза? — звучить злякано. І її чарівні очі сяють невпевнено, схвильовано.

— Та яка до біса погроза? Йди в будинок, хутко! А як ні, можемо владнати це швидше, — розумію, що в принципі запрошувати її не обов'язково. Мені нічого не вартує підхопити її на руки, закинути на плече і пришвидшити той час, коли опинимося в теплі і безпеці. Так і роблю. Рита видає непевні зойки, намагається дригати руками і ногами, проте швидко розуміє, що боротися нема сенсу. Коли опиняємося в приміщенні, я кладу її на підлогу і зачиняю за нами двері.

— Так швидше, — кажу у відповідь на обурення, яким палає її красиве обличчя. — А тепер поговоримо спокійно.