8 Рита

Мене продовжує трясти від пережитого. І навіть сил пручатися з обіймів Руслана немає. Тим більше, що він просто обіймає і гладить по спині. А я реву. Дуже некрасиво. Не люблю демонструвати цю слабкість. 

— Ходімо знову на кухню, — він обережно підводиться і веде мене туди. Садить за стіл на м'який диванчик, і подає рулон паперових рушників. — Отже, щодо моєї пропозиції…

Наливає коньяк. Тепер в два келихи. Один підсовує мені. Я, недовго роздумуючи, випиваю вміст. Першого разу спрацювало, і я заспокоїлась. Може і це раз спрацює. Бо ридати на кухні у малознайомого прокурора в той час, як треба тікати, така собі розвага. 

Руслан теж відпиває. 

— Ліні треба няня, — каже він. — Звісно, няня у нас і так є, але я просто не уявляю, як їй пояснити куди ти поділась, якщо я тебе відпущу…

— А куди її мама поділась? — виривається у мене.

— Кинула нас, як їй було пів року, — відповідає тихо. — Я придумав якусь дурню, що її викрали бандити і я її шукаю… Другий раз так підставлятись не маю наміру, тому пропоную тобі роботу няні. 

— Отак просто пустите в будинок злодійку і палійку? — коньяк здається додає мені хоробрості. 

— Ми ж вже розібрались, що будинок сусіда згорів через несправну електрику, а полковника Макаренка всупереч його заяв ти не била…

— Била, — кажу сухо. 

— Ти? — Руслан знову усміхається, обкидаючи мене поглядом. — Ти розміром з горобця, як ти могла його побити? 

— Лобом, з переляку, — відповідаю я. 

— Буду мати на увазі, що у тебе міцний череп, — знову усміхається. — Подумай до ранку над моєю пропозицією. Вибір у тебе невеликий…

Це він так вважає.

— А до ранку де я буду? 

— Гостьової кімнати у мене немає, — він розводить руками. 

Я сковтую слину. Не дай бог зараз запропонує своє ліжко. Але Руслан виявляється шляхетнішим.

— Ляжеш у вітальні. 

— Дякую, — киваю.

Дякую тобі, добра людина. З вітальні я втечу швидко і без зайвого шуму! 

Він допиває коньяк і потягається. Мов великий кіт. Сніжний барс. Білявий увесь і накачаний. І стільки в його рухах звіриної сили і магнетизму, що мені мурахи йдуть по шкірі. 

Потім я йду у вітальню, а Руслан приносить мені ковдру і подушку. 

— Добраніч, — каже від дверей.

— Добраніч, — бурчу я. 

Лежу тихенько, відмічаючи, як повільно йде час на годиннику на комоді. Скільки йому треба щоб заснути? Хвилин двадцять? 

Кіт знову підбирається до мене, застрибує мені під бік, мурчить. Тепло і затишно. Я сама ледве не засинаю. Але стримуюсь. 

Підводжусь. Знаходжу у ванній Русланові штани, одягаю їх швидко. Замість халату позичаю його куртку. Та на мене завелика. Але принаймні не замерзну на вулиці. Без грошей буде скрутно. Тож не втримуюсь, залазю ще і в гаманець до нього. Дістаю кілька купюр. 

Йду на кухню, там пишу записку на серветці. 

“Все поверну як буде нагода”. Ось так. Я не злодійка якась. Тільки Ліну дуже шкода. Але я не можу тут залишитись. Не можу довіряти Руслану. Він мене завтра Макаренку здасть і все… Ну хто при розумі візьме нянею для єдиної дитини таку як я? Звісно я не вірю прокурору. Це все лише обман. 

Берусь за ручку дверей і в ту ж мить як вони відчиняються, над головою нестримно пищить сигналізація! Ах ти ж гад білобрисий! 

Я зриваюсь на біг і мчу до воріт! ТІльки б вискочити на вулицю!