6 Рита

— А де ти була? Там дуже стлашно? — Ліна вошкається у мене на колінах.

Булочка така солодка. Світловолоса як і її тато. З очима, кольору штормового моря і довгими віями. І щічки такі кругленькі, м’якенькі. Не втримуюсь і цілую малу в щоку. Солодка!

В голові трохи шумить від коньяку. Але дихати і справді , стало легше.  

— Страшно, — кажу машинально. Там справді було жахливо. 

— Тепел тато всім їм дасть! — запевняє Ліна. 

Я гладжу її волосся. Де її мама? Я то знаю, що це таке — без мами жити. І маленьку дівчинку мені дуже шкода. 

Але її тато прокурор. Тож чим швидше я заберусь з цього будинку, тим краще. Для всіх. Навряд чи він буде мене жаліти. Коли дізнається, що я розбила ніс начальнику поліцейського відділку. 

— Ти будеш спати сьогодні зі мною? І покупаєш мене? — питає тим часом Ліна. 

— Звісно, — киваю. 

Блін. Втечу я звідси, а мала буде плакати. Я вже уявила, як їй погано буде. І серце стискається від передчуття цих сліз. Я їх не побачу. Проте точно знаю, що вони будуть і тому мені вже важко на душі. 

Руслан сам це все заплутав. От нехай сам і придумує, як зробити так, щоб не нанести дитині ще одну травму. Де мати Ліни? Чому вона не з донькою? 

— А ви ще не насипали? — Руслан повертається з передпокою. 

— Там бандити? — питає насторожено Ліна. — Маму забрати хочуть? 

— Ні, манюнь, — він усміхається. — Там Ігор Петрович, наш дільничий. Підпал розслідує, — багатозначний погляд на мене. — Я їм сказав, щоб не придумували маячні, а робили експертизу…

Я не дуже йому вірю. Але те, що не видав дільничному, трішки заспокоює. 

Руслан розкладає в тарілки печеню, підсовує одну мені, іншу Ліні. І сідає за стіл навпроти. 

Коньяк в мені вже трохи подіяв, тож я тепер відчуваю буквально неконтрольований голод. І так цілий день і макової росинки в роті не було. Берусь за виделку, і дуже швидко з'їдаю все до крихти. Смачно. 

— Добавки? — з якимось навіть милуванням питає Руслан. 

— Ні, дякую, — хитаю головю.

— Чому? Не смачно? 

— Смачно. Але я не хочу нахабніти…

— Я люблю дивитися, як їдять те, що я готую, — каже він.

— То це ви приготували? — я підтягую до себе чай, який вже встиг охолонути. — Я думала у вас кухарка. 

Руслан сміється. 

— Я схожий на олігарха? — питає з посмішкою.

Ця посмішка несподівано влучає кудись мені в груди. І серце робить кульбіт. В горлі стає сухо, і пульс пришвидшується. Не можна так посміхатись, дивлячись прямо в очі. 

— Ви на кіноактора схожі, — кажу я. — Але зовнішність буває оманлива. 

— Це точно, — знову багатозначність, що в тоні, що в погляді. Що йому там вже наплів коп? — Ліно, тобі час спати, — Руслан звертається до дочки. — ВІдпусти маму, будь ласка, і йди мийся. 

— Мама мене помиє! 

— Я помию, — запевняю його.

Мені правда не важко. А маленькому ангелочку приємно. Ліна веде мене спочатку до своєї кімнати.

— Тут у мене одяг, — показує на шафку. — Візьми мені тлуси і піжамку з ведмедиком. Цю, — сама тикає пальчиком. Розумниця так. Геть як доросла. Взявши одяг, повертаюсь у ванну. Руслан встиг повернути шафку на місце. А я відкинула ідею втечі через вікно. В халаті мені буде дуже важко загубитися на вулицях. Треба дочекатися ночі і знайти собі кращий одяг. 

Після ванної Ліна мене відпускає, а я не дуже сперечаюсь. Краще поруч з нею, ніж біля її грізного тата. 

— Казку! — командує вона. 

Я не знаю казок. Але напружено намагаюсь пригадати, що мені розповідала мама колись. 

— В одному королівстві жила принцеса…, — починаю тихо, і бачу як у Ліни заплющуються очі. Цілую її знову в волосся і щічку. Вона щасливо посміхається уві сні. Блін, я так не хочу розбивати її маленьке серце…