5 Руслан

Моя попелюшка продовжує витирати сльози. Певно почався відкат від шоку. А раз так, то треба їй дати чогось солодкого і трохи часу, щоб заспокоїтись. 

Вона замоталась в мій махровий халат. Тільки червоний носик стирчить. Без сажі її обличчя роздивитися легше. Така молоденька, років з дев'ятнадцять-двадцять, не більше. Дитина ще зовсім. І хто ж її образив? В душі відразу піднімається злість. Мене бісить, що таку юну і милу квітку хотіли безжально розтоптати. 

— А чому мама плаче? — питає Ліна, коли ми виходимо назад до вітальні. 

— Щось в око потрапило, — бовкаю я. 

Мама. Як же її переконати, що ця попелюшка не мама? 

— Сядь! — командує Ліна до дівчини. Та покірно сідає на диван, а Ліна лізе їй на руки. — Залаз доктол Ангеліна подивиться…

З серйозним видом зазирає дівчині в очі. 

— Мені все краще, — каже та, перехоплюючи Ліну і садячи собі на коліна. 

Дочка радісно пригортається до дівчини. Треться щокою до халату. 

— А тато тепел тебе бандитам не віддасть! — запевняє дівчину. — Він їх всіх бах-бах! І в тюлму!  

— У тебе дуже сильний тато, — відповідає дівчина Ліні. 

— Плокулол! — повідомляє Ліна вагомо. 

Попелюшка переводить на мене сполоханий погляд. Точно нашкодивше кошеня, яке застали на гарячому. 

— Не панікуй, — кажу я їй. — Я тебе нікому не здам. А зараз, дівчатка, ходімо чай пити! Ліно, мама напевно зголодніла.

— Я тебе буду годувати! — Ліна зіскакує з колін дівчини і за руку веде до кухні. 

Я теж йду туди, ставлю чайник, і дістаю з духовки печеню.

— Голодна? — питаю у дівчини. 

Вона мотає головою. Вперта. 

— Давай спершу чай, тобі треба зігрітися і розслабитися, — я роблю їй чай з травами. Окремо ллю в келих коньяк і простягаю дівчині. — Пий, це ліки.

Вона мотає головю.

— Я не вживаю!

— Сьогодні треба. Он як вся напружилась! Давай, я краще знаю. 

Дівчина неохоче бере келих, і випиває його залпом, кашляє, прикриваючи рот рукою. Я підсовую їй цукерки, а потім чай. Дочка теж тягнеться до цукерок. Закочую очі. Для кого печеню готував? Зараз переб’є апетит. 

— Ліно, може повечеряєш? — питаю не строго.

— Я з мамою. Без неї не буду! 

— От бачиш, — кажу дівчині, розставляючи тарілки. — Маєш поїсти хоча б заради дитини. 

В цю мить в двері хтось дзвоне. Попелюшка злякано дивиться на мене. 

— Сидіть тут, — кажу я їй і ЛІні. — Я сам розберусь  з гостями. І не придумай нікуди тікати, чуєш мене? 

— Мама не втече! — запевняє ЛІна, знову залазячи дівчині на руки. — Я її нікому не віддам. 

Мала прибирає з обличчя дівчини вологе пасмо. 

— Ми ж ще не вечеряли, — м'яко каже їй попелюшка. — Звісно, я нікуди не піду, не переживай. 

У двері знову наполегливо дзвонять. Я намагаюсь заспокоїти поглядом попелюшку. Не випущу я її нікуди і не здам, поки не вирішу, що робити з Ліною. 

Йду до передпокою, відчиняю двері, там стоїть наш дільничий. 

— Добрий вечір, Руслан Валерійович, — ніяково мнеться. — Ми тут опитування проводимо. Чи ніхто нічого не бачив…

— Щодо пожежі? — уточнюю відразу.

— Так. Кажуть там підпал.

— Пожежники кажуть? 

— Ну… ееее… вони нічого не кажуть, а от опера… 

— І що кажуть оперативні працівники? — здіймаю зацікавлено брову. 

— Що в будинку хтось був, і певно й підпалив його. А ви навпроти живете, може помітили щось дивне. 

— НІ, нічого не помітив, — хитаю головою. — У мене там дитина сама. Перепрошую. 

— Ще одне, — дільничний сковтує. — Тут орієнтировка на район прийшла. Розшукують особливо небезпечну злочинницю… Ось фото, не бачили?