3. Руслан

І що мені з нею робити? Придивляюсь до неї. Зовсім молоденька. ДІвчисько таке. А вже встигла стільки шкоди наробити. Будинок сусідів спалила і проникла туди явно не законно. Кращим рішенням було б здати в поліцію. Але Ангеліна мені не пробачить. 

На жаль, злодюжка дуже схожа на мою колишню дружину. А Ліна так чекала маму, що ладна на все, аби її отримати. 

Відчиняю перед дівчиною двері ванної кімнати. 

— В шафі рушники, — кажу. — Зараз принесу тобі якийсь одяг. Як тебе хоч звати, до речі? 

— Не пам'ятаю, — тре скроню, там вже налився синець, тож дівчина кривиться від болю. 

Що ж, хочеш погратися в цю гру? Сама винна. 

— А мене Руслан, — представляюсь. — Як пригадаєш своє ім’я, скажеш. 

Зачиняю двері до ванної. Хоча відверто сказати, дуже б хотілось зазирнути і подивитися, що у неї там під розірваною блузкою. Ця думка дуже недоречна. Чому це мені такого захотілось? Я що обділений жіночою увагою, що на якусь доходягу ведусь? А от не знаю. Я коли її на руках ніс, відчуття таке дивне з’явилось. І от не минає. 

Намагаюсь викинути ці відчуття з голови. Треба придумати як пояснити Ліні, що дівчина не її мама. Може коли незнайомка вмиється, вона стане менш схожою на Альбіну? І Ліна сама зрозуміє, що помилилась? 

За кілька хвилин я повертаюсь до дверей ванної. І стукаю в двері. За ними чується шум води. Стукаю ще раз. Нічого не змінюється. Вода хлюпотить дуже рівномірно. І я відчуваю, що щось не те. Це на рівні інтуїції. Ще коли в слідчих ходив, напрацювалась якась чуйка. 

Я смикаю ручку дверей. Замкнено. 

— Гей! Відчини, бо виб’ю. Двері. 

Тиша. Ну що ж сама напросилась! Двері вибиваю одним рухом. Замки шкода. Але нічого. І бачу веселу картину. Незнайомка стоїть на шафці, яку примудрилась присунути до стіни, де є віконце під стелею, і намагається протиснуться в це вікно. Мені зараз прекрасно видно її круглу, обтягнуту спідницею, дупку.

Хапаю її за ноги і смикаю на себе. 

— Далеко зібралась? — питаю, притримуючи за стегна. 

— В гостях добре, а вдома краще, — бурчить вона.

Веду рукою по стегну вгору. Відчуваю розірвані колготки і ніжну шкіру під пальцями. Дівчина завмирає, а потім починає брикатися. 

— Охолонь! — кажу і засовую її під душ. Той виявляється холодним. Бризки летять в різні боки. За мить і я мокрий і дівчина теж. 

Витягую її з води, закутую в рушник. Вона все ще брикається. Але не дуже впевнено. 

— А що ви тут лобите? — лунає від порогу. 

— А я мамі митися допомагав, — кажу захекано. 

— Аааа, — мала хитро всміхається. — Вона сама не може? 

— Як і ти, — погоджуюсь я. 

Дивлюс на дівчину. Та червона мов мак. Треться рушником. В ванній через відчинене вікно доволі холодно. Тому незнайомка тремтить вся. 

— Ліно, йди у вітальню. Ми зараз прийдемо, — кажу я. — Тільки відведу нашу гостю в кімнату, щоб вона переодягнулась. 

Мала киває, і слухняно повертається в вітальню. 

— Ще будеш тікати? — питаю у незнайомки. Бісить, що не знаю як її звати. 

— А ви по-хорошому ж не відпустите? — стукаючи зубами каже вона. 

— Та я б тебе відпустив, але ж Ліна… Як їй пояснити? 

Заводжу дівчину у спальню і стягую з себе мокру футболку. Одяг, який я приніс їй мокрий, і той що на ній мокрий. Захворіє ще, дурепа. 

— Роздягайся! — командую я. 

Вона тільки мотає головою і сильніше притискає до себе рушник. 

— Ти чого? — до мене починає потроху доходити. Цей наляканий погляд і відчай… Чорт! — Я просто не хочу, щоб ти захворіла. Я відвернусь, одягни щось сухе.Зараз тобі футболку свою дам.