2. Рита

Боляче всюди. В горлі, в грудях, в голові. Головою я вдарилась, як від вогню тікала. Ребра мені полковник Макаров зламав, коли “чинила опір під час слідчих дій”. 

В це болісне марення вривається дитяче пищання “Мама!”. Чия мама? Де? В будинку, що дитина була? Не пам'ятаю. Пам'ятаю, як з диму на мене вийшов справжній вікінг. І я впала до його ніг жертвою своєї недолугості. 

Розплющую очі і знову бачу того самого вікінга. Високий, волосся світле. Хоч і не таке довге, як мені привиділось. 

Але його фігуру відразу відтісняє щось мале, яке хоче до мене притулитися. 

— Ліно, це не мама, — чую приємний бас. 

— Мама! — вперте. — Я бачу, що мама! 

Вікінг зітхає.

— Ну ти її хоч не мни, бач вона і так постраждала…

— Її бандити тлимали! — впевнено. — А ти не лятував! 

Точно бандити, тільки в погонах. Дівчинка звідки знає про це? Стогну і намагаюсь встати. Де я? І чи безпечно тут залишатися? Мене між іншим шукають. 

Я від полковника Макаренка ледве втекла. Звідки тільки сміливість взялась з ними битися? Хоча… Коли тебе хочуть згвалтувати, то там не тільки сміливість, там і дурі вистачить. А полковник хотів. 

Тепер мене шукають поліціянти. А ще я спалила чужий будинок. Ну, не спеціально звісно! Але все ж… 

Я просто не знала, куди податися. Після того,як брат мене підставив, повертатись додому стало небезпечним. Отже, треба було знайти прихисток. Я і знайшла. Влізла в порожній будинок. Я його давно примітила. Що там ніхто не живе. Тільки й не здагадувалась, що колись мені доведеться розбивати вікно і ночувати в ньому. А ще не здогадувалась, що в будинку проблеми з проводкою.

Всі ці думки пролітають в моїй голові ще до того, як я встигаю розплющитись повністю. 

— Води? — питає вікінг. — Чи швидку викликати? 

Згадка про швидку додає мені сил і бадьорості. Я сідаю на дивані, долаючи нудоту. 

— Я в нормі, — кажу. — Не треба швидкої. Я зараз відпочину, вмиюсь, якщо можна, і піду. 

— Куди? — в два голоси мала і вікінг. 

— Додому, — якомога впевненіше. 

— Ти дома! — ще впевненіше заявляє мала. Її оченята наповнюються сльозами. — Мама мене забула. 

— Ліно, не плач, — вікінг з суворого миттю розтікається калюжею. І відтягує малу від мене. — Принеси водички гості, добре? 

— А ти наглянеш, щоб вона не втекла? — суворо питає Ліна. — І від бандитів відіб’єш? 

— Обіцяю, — киває. 

Ліна ледве не вибігає з кімнати. А вікінг знову стає суворим і не дуже приємним. Аж мурахи по тілу від його крижаного погляду. 

— Знач так, Ліна вважає, що ти її мама, я зараз придивився, ти і справді схожа на неї… Не смій дитину розчаровувати. 

— Ви її травмуєте, — відповідаю я. 

— Не твоя справа. Краще розкажи, що робила в будинку Волошина? Щось ти не схожа на їх родичку. Та і розбите вікно явно твоїх рук справа. 

Який неприємний тип! 

— Я від пожежі рятувалась, — кажу йому. — От і розбила вікно. А від будинку мені Волошин ключі дав. 

— Попалась, — він киває суворо. — Звісно, у господаря інше прізвище. 

Стогну і відкидаюсь на диван. Хай думає, що я в розпачі. Сама тим часом шукаю шляхи до втечі. 

— Мамі погано? — в кімнату повертається Ліна з пластиковою яскравою чашкою, з якої щедро хлюпається водичка на підлогу. Поруч з дівчинкою біжить рудий товстий кіт. 

— Моя ти зірочка, — я беру в дівчинки чашку і відпиваю ковток води. Навіть від такого простого руха боляче і ребрам, і горлу. 

Від вікінга не вдається приховати як я здригаюсь від болю. 

— Ліно, мамі здається в душ треба, я її проведу, бо вона нам все в сажу перемаже.

Бере мене під руку і веде з вітальні. Шепоче на вухо.

— Тікати навіть не думай. Там купа поліції, а у тебе дуже помітна зовнішність. Втямила? Від мене не втечеш! 

За вікнами і справді гудуть сирени. А я не дурепа самій в руки копам кидатися. Хоча це чудовий шанс загубитися в натовпі. А в душі я нарешті залишусь сама! Може там вікно є? Не піде ж вікінг зі мною в ванну? 

Ловлю погляд вікінга і між крижаними сніжинками бачу сині іскорки. Чорт! А раптом — і справді піде за мною?