Розділ 15

Полінка : 

Сьогодні субота, і наше літо в новому домі просто найкраще у світі! Наш Шарик уже підріс, його лапи стали великими, а сам він навчився наздоганяти м’яч швидше за Дениса. Ми щойно бігали з ним по галявині, і я так захекалася, що прибігла на нашу скляну веранду, щоб попити прохолодного компоту.

На веранді було тихо. Різдвяні вогники, як завжди, затишно блимали на підвіконні, хоч на вулиці й було спекотно. Тато й Юля сиділи на диванчику поруч. Тато обіймав її, а Юля тримала в руках якийсь маленький білий папірець і посміхалася — так ніжно-ніжно, як вона вміє посміхатися, тільки коли дуже щаслива.

— О, наша принцеса прибігла, — посміхнувся тато, коли я з розгону заскочила на веранду й плюхнулася крісло поруч.

— Тату, Юлю, а що це у вас за секрети без мене? — я підозріло примружила очі й випила компот. — Денис каже, що секрети на веранді — це завжди до якихось великих новин.

Юля перезирнулася з татом, і її щоки трохи порожевіли. Вона протягнула руку, підкликаючи мене ближче, і я одразу підсіла до них. Юля обійняла мене за плечі, а тато поклав той маленький папірець мені на коліна. На ньому були намальовані якісь чорно-білі хвилі, а посередині — крихітна-крихітна плямка, схожа на маленьку квасолинку.

— Полю, пам’ятаєш, узимку, коли ми малювали план цього будинку, тато намалював там одну зайву кімнату? — лагідно запитала Юля, заглядаючи мені в очі.

— Ну так! — кивнула я. — Тато сказав, що це кімната для гостей.

— А пам’ятаєш, яке друге бажання ти загадала біля нашої скляної кулі? Про те, щоб наша родина стала ще більшою? — тато міцно пригорнув нас обох. — Так от, Полю... Ця кімната більше не гостьова. Там скоро стоятиме маленьке ліжечко.

Я подивилася на тата, потім на Юлю, а тоді знову на кумедну «квасолинку» на фотографії. У мене всередині все раптом завмерло, а потім як підстрибне від радості!

— Юлечко... Тату... Це що, правда?! — прошепотіла я, боячись навіть голосно вдихнути. — У нас буде малюк? Найсправжніший малюк?!

— Правда, сонечко, — прошепотіла Юля, і в її очах з’явилися блискучі крапельки щастя. — Наступного року ти станеш старшою сестричкою.

— Ура-а-а! — закричала я на всю веранду і з розгону залізла до них на диван, міцно-міцно обіймаючи Юлю за шию, а тата за плечі.

На мій крик із кухні одразу прибіг Денис із бутербродом у руках, а за ним, голосно тявкаючи, влетів Шарік.

— Що тут сталося? Чого кричимо? — здивувався Денис.

— Денисе! Ми будемо старшими! Я буду старшою сестрою! — застрибала я на дивані, показуючи йому фотографію.

Денис спочатку застиг, а потім його обличчя розпливлося в такій дорослій і гордій посмішці. Він підійшов і по-чоловічому потиснув татові руку, а Юлю обережно обійняв. Шарік теж не хотів відставати — він застрибнув лапами на диван і почав махати хвостом, ніби теж усе зрозумів.

Я дивилася на нашу велику, галасливу й таку рідну родину. Мені згадалося, як минулої зими я сиділа в старій квартирі й писала лист Святому Миколаю. Я тоді просто хотіла, щоб тато більше не сумував і щоб у нас була мама. А тепер… тепер у нас є чудовий великий дім, кудлатий Шарік, найкраща у світі матуся Юля і зовсім скоро з'явиться маленький братик або сестричка, якому я обов'язково подарую свого ведмедя Тедді.

Наше різдвяне бажання не просто здійснилося. Воно виросло в ціле величезне життя, повне любові. І я точно знаю, що під цим дахом ми завжди-завжди будемо найщасливішими у світі!