Розділ 14

Юля : 

Вечір першого дня в нашому новому домі виявився неймовірно теплим і тихим. Коли Денис із Полею нарешті вгамувалися і разом із натомленим Шариком полягали спати у своїх кімнатах, Артем узяв мене за руку і таємниче повів на самий верх будинку.

Ми піднялися по вузьких дерев'яних сходах, і Артем обережно відчинив білі двері.

— Ну ось, Юлечко. Твоя особиста територія, — тихо сказав він, пропускаючи мене вперед.

Коли я переступила поріг, у мене перехопило подих. Це була та сама мансарда під самим дахом, яку він проектував узимку. Крізь велике кругле вікно було видно безкрає нічне небо, всіяне яскравими липневими зорями. Кімната пахла свіжим деревом. Посеред неї стояв великий, зручний стіл із гладкою дерев'яною поверхнею, м'яке крісло, в яке так і затишно було загорнутися з ногами, і кілька порожніх полиць, які наче чекали на свої перші книги.

— Артеме... — я обернулася до нього, відчуваючи, як горло стискає від сльозової ніжності. — Це просто неймовірно. Тут так тихо, що здається, ніби весь світ залишився десь далеко внизу.

— Я хотів, щоб у тебе було місце, де ніхто не заважатиме тобі творити, — Артем підійшов ближче, обняв мене ззаду за талію і притиснувся підборіддям до моєї маківки. — Денис із Полею, звісно, наше головне щастя, але кожній письменниці потрібне власне королівство. Ти ж обіцяла написати книгу?

— Обіцяла, — посміхнулася я, притулившись спиною до його міцних грудей і розглядаючи зорі у вікні. — І тепер у мене просто немає шансів її не написати. З таким кабінетом я просто зобов'язана створити щось прекрасне.

Я підійшла до столу, провела долонею по його прохолодній поверхні. На моєму пальці знову зблиснула обручка. Саме тут, під цим дахом, я напишу історію про те, як звичайна дівчина знайшла своє найбільше у світі диво — чоловіка, якого кохає усім серцем, і двох чудових дітей, які стали для неї рідними.

Артем підійшов до вікна і злегка прочинив його. У кімнату прослизнув свіжий нічний вітерець, принісши із собою запах скошеної трави з нашого двору. Десь далеко внизу, у вітальні, ледь помітно миготіли жовті різдвяні вогники на скляній веранді, охороняючи спокій нашого дому.

— Дякую тобі, — тихо прошепотіла я, підходячи до чоловіка й заглядаючи в його рідні очі.

— Це тобі дякую, Юлю. За те, що ти тут, — відповів він і ніжно, без жодного поспіху поцілував мене.

Ця ніч у нашому новому будинку була особливою. Ми просто стояли біля вікна, дивилися на зірки і мовчки трималися за руки, чудово знаючи, що завтра почнеться новий день нашого галасливого, веселого й такого щасливого сімейного життя. І кожну його сторінку ми будемо писати разом.

Я ще трохи стояла біля вікна, вдихаючи прохолодне нічне повітря, а Артем тим часом підійшов до однієї з порожніх полиць і поставив туди ту саму скляну різдвяну кулю, яку ми привезли зі старої квартири. У напівтемряві мансарди її маленький іграшковий будиночок здавався чарівним, а штучний сніг усередині вже давно влігся.

— Ну от, перший експонат твого творчого кабінету на місці, — посміхнувся Артем, повертаючись до мене. — Вона стоятиме тут як нагадування про те, з чого все почалося.

— З маленького листа Полінки до Святого Миколая, — тихо додала я, підходячи до столу й сідаючи в крісло. Воно виявилося неймовірно зручним, наче створеним спеціально для мене. — Хто б міг подумати, що дитяче бажання так круто змінить життя чотирьох людей. І одного пухнастого Шарика.

Артем підійшов, став позаду мого крісла і поклав руки мені на плечі, м'яко розминаючи їх після важкого дня переїзду.

— Знаєш, Юлю, — тихо заговорив він, і в його голосі чулася глибока впевненість. — Дитячі бажання мають силу лише тоді, коли дорослі готові відкрити своє серце. Ти відкрила своє для моїх розбишак, а я... я просто нарешті згадав, що таке бути по-справжньому щасливим чоловіком.

Я накрила його долоню своєю, відчуваючи шкірою тепло його руки. У кімнаті панувала абсолютна, благословенна тиша — рідкісна розкіш для нашої тепер уже великої родини. Десь внизу сопіли малі, набігавшись за день, на веранді тихо блимали вогники, а тут, на самому верху, ми були наодинці зі своїми мріями.

— Мені здається, — прошепотіла я, дивлячись на чистий аркуш блокнота, який уже лежав на столі, — що перші рядки моєї майбутньої книги з'являться вже завтра вранці. Тільки-но прокинеться сонце.

— Головне — не проспи сніданок, письменнице, — тихо засміявся Артем, нахиляючись і цілуючи мене в маківку. — Бо Шарік із Денисом точно вимагатимуть твоїх фірмових млинців на веранді. А Поля вже розпланувала, як вони вчитимуть собаку команді «дати лапу».

— Навряд чи у цьому домі мені дадуть довго поспати, — з посмішкою зітхнула я, підводячись із крісла. — Але я не проміняю цей ранковий хаос на жодну тишу у світі.

Артем обійняв мене за талію, і ми разом попрямували до виходу з мансарди, тихо причинивши за собою двері. Попереду на нас чекало перше літо під цим дахом, безліч теплих днів, дитячого сміху та нових, суто наших, реальних сімейних пригод. Наша історія нарешті знайшла свій справжній дім.