Розділ 13

Артем: 

Я сидів на сходах нашої нової веранди, тримаючи в руках чашку міцної кави, і спостерігав за справжнім хаосом, який творився на галявині. Юля намагалася посадити кущі троянд біля паркану, але їй активно «допомагав» Шарік. Цей золотистий бешкетник вирішив, що викопувати щойно посаджені квіти й тягати Юлю за край садової рукавички — це його головний обов'язок. Денис і Поля щосили намагалися відволікти малого м'ячиком, і їхній щасливий сміх лунав на все підвір'я.

Дивлячись на них, я раптом замислився. Будинок побудований, собака кумедно гавкає на травичку, Юля — моя кохана дружина, діти щасливі. Здавалося б, головний різдвяний ескіз повністю втілився в життя. Але хіба людина зупиняється, коли її мрія здійснюється? Ні. Справжнє життя — це коли одна велика мрія стає фундаментом для нових, ще сміливіших планів.

Я згадав, про що ми потайки розмовляли з Юлею тими довгими зимовими вечорами, коли діти засинали, а ми залишалися удвох біля миготливої ялинки.

По-перше, я дуже хотів нарешті здійснити Юлину давню творчу мрію. Вона завжди так захоплено розповідала про книги, про магічні світи й казки, які вона вигадує для дітей. Я заклав у проекті нашого дому невелику, але дуже затишну мансарду на самому верху — під самим дахом, із круглим вікном, що дивиться на зорі. Там уже стояв великий дерев'яний стіл і зручне крісло. Це мала бути її особиста майстерня. Я мріяв, щоб Юля нарешті написала свою власну справжню книгу, а я, якщо вона дозволить, збудую для її першого накладу найкрасивішу книжкову полицю.

А по-друге... була ще одна мрія. Найособливіша, про яку ми поки що навіть дітям не казали, лише обмінювалися загадковими поглядами. Коли ми планували цей будинок, я навмисно зробив на одну дитячу кімнату більше, ніж нам було потрібно зараз. Тоді це була просто гостьова, але ми обоє знали її справжнє призначення. Я мріяв, що колись у цьому домі, де вже панує стільки любові, почується плач ще одного малюка — нашої спільної з Юлею дитини. Я уявляв, як Денис вчитиме братика чи сестричку грати у футбол на цій галявині, а Поля передасть у спадок свого великого ведмедя Тедді з рожевою стрічкою.

— Артеме! Ну йди сюди, допоможи, твій пес зараз забере мою останню квітку! — сміючись, гукнула з галявини Юля, відкидаючи з обличчя пасмо волосся.

Я поставив чашку на сходинку й підвівся. На моєму обличчі сама собою з'явилася щаслива посмішка.

— Уже біжу, рідна! — відповів я, крокуючи до своєї великої команди.

Наші мрії ніколи не закінчаться. Поки ми разом, ми будемо малювати нові плани, добудовувати нові поверхи нашого щастя й відкривати такі горизонти, про які раніше навіть боялися думати. Бо коли в домі живе справжня любов, для неї немає нічого неможливого.

Я підійшов до Юлі, яка сиділа навпочіпки перед розворошеною клумбою, і перехопив з її рук сапку. Шарік, відчувши нову «загрозу», одразу переключився на мої кросівки, забавно бурчачи й намагаючись упіймати шнурки.

— Так, бешкетнику, відставити руйнування  саду, — сміючись, сказав я і підхопив цього золотистого пухнастика на руки.

Песик миттєво затих, задоволено вмостившись у мене на передпліччі, і спробував лизнути мене в підборіддя. Юля підвелася, обтрусила рукавички від землі й з полегшенням зітхнула, дивлячись на нас обох.

— Дякую, рятівнику. Мені здається, цей собака має забагато енергії для одного маленького подвір'я, — вона підійшла ближче й ніжно поцілувала мене в щоку. — Хоча, дивлячись на Дениса з Полею, вони знайшли одне одного.

Діти якраз ганяли м'яча в іншому кінці галявини. Денис навмисно піддавався Полі, а вона з криками «Го-о-ол!» забивала м'яч у ворота, зроблені з двох пластикових відер.

— Артеме, — Юля раптом притихла, оглядаючи наш великий світлий будинок із верандою, на якій навіть зараз, у сонячних променях, ледь помітно виблискували різдвяні вогники. — Знаєш, про що я подумала, коли дивилася на мансарду? Ти створив для мене ідеальне місце. Там так тихо. Я справді хочу спробувати написати ту казку, про яку ми говорили взимку. Про дівчинку, яка шукала диво, а знайшла велику родину.

— Я впевнений, що це буде бестселер, — абсолютно серйозно відповів я, обіймаючи її вільною рукою за плечі. — І першу книгу з твоїм автографом ми поставимо на найвиднішому місці у вітальні.

У цей момент Поля помітила, що Шарик сидить у мене на руках, і з криком: «Тату, відпусти нашого захисника!» помчала до нас. За нею спокійно йшов Денис, крутячи в руках м'яча.

Ми всі разом попрямували назад до веранди. Попереду був довгий теплий літній вечір. Потрібно було ще розставити крісла на терасі, допомогти Денису підключити інтернет у його кімнаті й разом придумати, що приготувати на нашу першу вечерю під цим дахом. Хаосу менше не стало, але тепер це був наш власний, затишний і такий довгоочікуваний хаос, де кожен відчував себе на своєму місці.