Розділ 12

Юля : 

Я прокинулася від того, що мені в обличчя світило яскраве, тепле липневе сонце. Кілька секунд я просто лежала із заплющеними очима, вдихаючи дивовижний запах — суміш свіжої деревини, нової фарби та ранкової прохолоди. Коли я розплющила очі й побачила величезні панорамні вікна, за якими шуміли зелені дерева, моє серце підстрибнуло від радості. Це не квартира. Це наш новий, справжній дім! Той самий, який ми взимку малювали на великому ватмані.

Поруч зі мною тихо сопів Артем. Його рука навіть уві сні міцно власницьки обіймала мене за талію. Наші золоті обручки, які з'явилися на наших пальцях усього місяць тому на нашому затишному весіллі, тихо виблискували в променях сонця. Я обережно, щоб не розбудити свого втомленого архітектора (він останні тижні контролював кожен цвях у цьому будинку), вибралася з ліжка.

Накинувши халат, я босоніж спустилася по дерев'яних сходах на перший поверх. Наша скляна веранда, про яку ми так мріяли, була просто неймовірною. Сонце заливало її повністю, а на підвіконнях уже чекали свого часу ті самі різдвяні вогники — ми вирішили, що вони світитимуться тут цілий рік, нагадуючи про наше перше диво.

Я зайшла на кухню, щоб поставити чайник, але не встигла навіть відкрити банку з кавою, як згори почувся знайомий гучний тупіт.

— Мамусю! Мамо, ти де?! — на всю хату закричала Поля, збігаючи по сходах. За нею, намагаючись виглядати дорослим і спокійним, але з широченною посмішкою на всі щоки, йшов Денис.

— Я тут, мої хороші, на кухні! — відгукнулася я.

Полінка, яка була в кумедній піжамі з єдинорогами, з розгону влетіла мені в обійми. Вона міцно обхопила мою шию своїми маленькими рученятами, і я знову відчула те неймовірне, щемливе почуття, яке з'являється щоразу, коли ці двоє називають мене мамою.

— Мам, тут так круто! — захоплено вигукнув Денис, оглядаючи кухню. — У моїй кімнаті стільки місця для комп'ютера! І вікно виходить прямо на подвір'я.

— А у мене... у мене на стіні справжні рожеві хмаринки! — щебетала Поля, стрибаючи на місці. — Тато найкращий будівельник у світі! Мамо, а ми вже будемо снідати? Я хочу їсти млинці на нашій новій веранді!

— Обов'язково, сонечко, зараз усе приготуємо, — я поцілувала її в маківку.

— Хтось сказав «млинці»? — на кухні з'явився Артем, розкуйовджений, сонний, але такий щасливий. Він підійшов, обійняв нас усіх трьох разом, згрібаючи у свої великі руки, і ніжно поцілував мене в губи. — З новосіллям, моя кохана родина.

Діти засміялися, і ми дружно взялися за приготування першого сніданку під новим дахом. Артем заварював каву, Денис гордо розставляв нові тарілки на веранді, а ми з Полею випікали золотисті круглі млинці.

Коли ми нарешті сіли за великий стіл на скляній веранді, сонце гріло крізь скло, а навколо панувала така гармонія, що мені здавалося, ніби ми жили тут усе життя. Ми сміялися, обговорювали, де посадимо квіти і яку гойдалку поставимо на галявині.

І раптом Поля посеред розмови застигла з млинцем у руці. Вона хитро подивилася спочатку на Артема, потім на мене, заплющила очі й прошепотіла:

— Ескіз будинку готовий, ми вже в ньому живемо... Мамо, тату, а ви нічого не забули? Наш новий дім такий великий, але на подвір'ї когось дуже сильно не вистачає. Хтось мав охороняти нашу веранду!

Я перезирнулася з Артемом, і на наших обличчях з'явилися однакові змовницькі посмішки. Настав час для ще одного, найбільшого літнього сюрпризу.

Артем хитро підмигнув Денису, і мій дорослий син раптом підскочив зі стільця, ледь не перекинувши склянку з соком.

— Точно! Я зараз! — вигукнув Денис і чимдуж помчав до вхідних дверей, які вели на задній двір.

Поля застигла, перехопивши мій погляд. В її великих сірих очах з'явилося таке шалене очікування, що вона, здається, навіть перестала дихати. Вона повільно поклала млинець на тарілку й зашепотіла:

— Мамо... невже це?..

Через секунду двері веранди відчинилися, і в кімнату, кумедно перебираючи товстими лапами по новій дерев'яній підлозі, закотився справжній пухнастий клубочок. Це було маленьке цуценя золотистого ретривера. Воно мало кумедні довгі вуха, великі карі очі й товстенький животик, яким воно ледь не зачіпало пороги. Малюк зупинився посеред веранди, смішно покрутив головою, розглядаючи великі вікна, а потім голосно й тоненько тявкнув, ніби вітаючись із новим домом.

— Песик! Найсправжніший живий песик! — на всю веранду закричала Поля.

Вона миттєво сповзла зі стільця й опустилася на коліна прямо на підлогу. Цуценя, зачувши дитячий голос, радісно закрутило своїм маленьким хвостом-антенкою і щосили кинулося до Полінки, одразу ж уткнувшись своїм мокрим носом їй у щоку й намагаючись облизати все обличчя. Поля заливалася таким дзвінким і щасливим сміхом, що навіть у нас із Артемом на очах виступили сльози.

Денис підійшов ближче, задоволено тримаючи руки в кишенях кишень:

— Ми з татом ще тиждень тому його знайшли у розпліднику, мамо! Просто ховали у дідуся з бабусею, поки ви тут з Полею шторки вибирали.

Артем підсів ближче до мене, обійняв за плечі й міцно притис до себе.

— Ну що, Полю, Денисе, — з посмішкою сказав він, дивлячись на те, як цуценя тепер намагається розв'язати шнурок на його домашньому капці. — Ви пам'ятаєте, як ми домовилися назвати нашого великого охоронця на кресленні?

— Шарік! — в один голос крикнули діти.

Мале цуценя, почувши своє нове ім'я, кумедно схилило голову набік і підняло одне вушко, ніби підтверджуючи: «Так, це я!».

Я дивилася на цю неймовірну картину. На сонце, яке заливало нашу скляну веранду, на мого коханого чоловіка, на наших щасливих дітей і на маленького пухнастого Шарика, який уже знайшов свій улюблений куточок прямо під нашою різдвяною гірляндою.

У цей перший літній ранок під новим дахом я остаточно зрозуміла: усі наші мрії, записані взимку на звичайному ватмані, стали нашою прекрасною реальністю. Наш дім був офіційно відкритий для щастя, сміху та нових дивовижних історій.