Розділ 11

Артем: 

Діти нарешті заснули прямо у вітальні на великому килимі, зморені цілим днем малювання, суперечок про песика та поїданням млинців. Денис спав, підклавши руку під голову, а Поля міцно обіймала свого ведмедя Тедді, на якого Юля все ж таки пов’язала рожеву стрічку.

Я накинув на малих теплий плед, підкрутив яскравість гірлянди на ялинці, щоб вона ледь миготіла затишним жовтим світлом, і повернувся на кухню. На столі все ще лежав наш величезний ватман — проект нашого майбутнього дому. До звичайних архітектурних ліній тепер додалися дитячі малюнки: криваве сердечко над собачою будкою від Полі та схематична автоматична годівниця від Дениса. А в самому центрі, прямо на веранді, Юля своєю акуратною рукою намалювала крихітну чашку, з якої йшла тонка пара.

Сама Юля сиділа біля вікна, загорнувшись у мій великий сірий кардиган, який був їй завеликий і робив її ще тендітнішою. Вона заворожено дивилася на нічне місто, засипане пухнастим грудневим снігом.

— Не спиться, майбутня місіс архітектор? — тихо запитав я, підходячи ззаду й сідаючи на підвіконня поруч із нею.

Юля здригнулася від несподіванки, але одразу ж м’яко посміхнулася, перевівши на мене свій теплий погляд.

— Знаєш, Артеме... Я просто досі боюся заплющити очі. Боюся, що прокинуся, а всього цього немає. Що це просто якийсь різдвяний сон самотньої виховательки.

Я нічого не відповів. Замість слів я просто взяв її руку й переплів її пальці зі своїми. Золота каблучка на її безіменному пальці приємно торкнулася моєї шкіри. Я підніс її долоню до своїх губ і ніжно поцілував кінчики пальців.

— Тепер віриш, що це не сон? — тихо запитав я, дивлячись їй прямо в очі.

— Вірю, — прошепотіла вона, і в її очах знову заблищали сльози, але цього разу це були сльози абсолютного спокою. Вона притулилася своєю головою до мого плеча, і я відчув, як її тіло нарешті повністю розслабилося.

Я дивився на ескіз на столі й раптом зрозумів одну річ. За всю свою кар'єру я спроектував десятки великих будинків, розкішних офісів та стильних котеджів. Я завжди пишався своєю точністю, правильними пропорціями та ідеальними лініями. Але цей чудернацький, розмальований маркерами ватман, де поруч із панорамними вікнами красувався кумедний пухнастий собака, був найкращим проектом у моєму житті. Тому що вперше я створював не просто будівлю зі скла та бетону. Я проектував наше щастя.

Я обійняв Юлю міцніше, вдихаючи аромат її волосся, і задивився на снігопад за вікном. Попереду на нас чекало багато роботи: переїзд, будівництво, вибір того самого пухнастого песика і, звісно, наше весілля, на якому Поля обов’язково захоче бути головною дружкою в рожевій сукні. Але я знав напевно: з цього моменту ми пройдемо кожен крок разом. Наша книга життя нарешті відкрила нову, найпрекраснішу главу, і я не хотів пропустити жодного слова.

Я обережно перевів погляд з вікна на стіл, де у світлі вогників виблискувала наша майбутня скляна веранда. Юля тихо зітхнула на моєму плечі, перебираючи пальцями край мого кардигана.

— Артеме, — порушила вона тишу, і її голос прозвучав як найтепліша мелодія. — А як ми назвемо нашого песика? Ну, того, якого зажадала Поля. Ми ж не можемо залишити його просто «пухнастим великим собакою» на кресленні.

Я стиха засміявся, уявляючи, які баталії розгоряться між дітьми через ім'я для нового друга.

— О, мені здається, Денис захоче назвати його якимось геймерським нікнеймом або як супергероя, а Поля точно вибере щось на кшталт Зефірчика чи Пушинка. Але знаєш... я б хотів, щоб це було якесь затишне, домашнє ім'я. Щось просте і добре. Наприклад, Шарік. Або малюк.

Юля підвела голову й усміхнулася, в її очах застрибали кумедні іскорки.

— Шарік? Це так мило й по-справжньому. Мені подобається. Домовилися, якщо це буде великий і кудлатий велетень, ми назвемо його саме так.

Ми ще трохи посиділи в тиші, слухаючи, як у вітальні сопуть двоє наших найголовніших людей. Сніг за вікном майже ущух, залишаючи після себе чисті, білі замети. Я м'яко підвівся, захопив Юлю за руку і потягнув за собою до вітальні.

Ми разом присіли біля сплячих малюків. Я поправив плед, який Денис знову скинув ногою, а Юля обережно забрала з-під руки Полі ведмедика, щоб їй було зручніше спати, і поцілувала доньку в лобик. Вони обоє виглядали такими беззахисними і водночас абсолютно щасливими.

Я пригорнув Юлю до себе, дивлячись на нашу маленьку сопливу команду. Це був найкращий Святвечір. Ескіз будинку був готовий, каблучка виблискувала на пальчику моєї коханої, а попереду на нас чекало ціле літо, будівництво, затишні вечори і великий пухнастий Шарік , який бігатиме по нашому новому подвір'ю.