Розділ 10

Юля : 

Я стояла біля плити, переворачиваючи черговий рум'яний млинець, і все ще не могла повірити, що все це не казковий сон. Сонце заливало кухню Артема м'яким світлом, а в повітрі витав солодкий аромат ванілі, кави та... абсолютного щастя.

Артем підійшов ззаду, обережно обняв мене за талію і притиснувся щокою до мого плеча. Від його рідного тепла по тілу розлилася приємна млість.

— Тату, ти так усі млинці з’їси своїми поцілунками! — дзвінко крикнула з-за столу Поля, бовтаючи ногами.

— Я просто допомагаю мамі, — прошепотів Артем мені на вухо, і від цього слова — «мама» — у мене всередині все солодко завмерло. Наші погляди зустрілися в чистій, безмежній ніжності.

На обідньому столі Денис із татом уже розклали величезний аркуш ватману. Артем із таким захватом малював контури їхнього — тепер уже нашого — майбутнього будинку, що я мимоволі залюбувалася ним. Він більше не виглядав тим виснаженим батьком, якого я зустрічала в роздягальні садочка. Його рухи були впевненими, а в очах горів справжній творчий вогонь.

— А давай на першому поверсі зробимо велику скляну веранду? — лагідно запропонувала я, підійшовши до них і поклавши руку Артему на плече. Моя каблучка тихо заблищала в сонячних променях. — Щоб узимку ми могли сидіти там усі разом, пити чай і дивитися на сніг. Точнісінько як у тій скляній кулі, яку ви мені подарували.

— Так! — Поля заплескала в долоні. — І щоб там обов’язково висіли наші різдвяні вогники!

Артем посміхнувся і миттєво намалював на ескізі великі панорамні вікна. Спостерігаючи за дітьми, які навперебій вигадували, де стоятимуть їхні іграшки та комп'ютери, я відчула, як моє серце наповнюється неймовірною гордістю. Вони впустили мене у свій світ так легко й щиро.

Коли зі сніданком було покінчено, я вирішила трішки погратися з Полею. Взяла скляну кулю, присіла біля малечі й запропонувала загадати таємне бажання для нового подвір'я. Я думала, вона попросить якийсь батут чи гойдалку, але Поля, заплющивши очі й потрусивши кулю, видала на всю кухню:

— Я хочу... щоб у нашому новому домі з нами жив справжній, живий песик! Великий і пухнастий!

Артем, який саме допивав каву, мало не поперхнувся і з удаваним жахом подивився на мене:

— Юле, здається, твої педагогічні методи щойно обернулися проти мого спокійного архітектурного життя! Тепер до плану доведеться домальовувати ще й будку.

— І велику миску для корму! — підхопив Денис.

Я не стрималася й голосно, щасливо засміялася, обіймаючи Полінку за плечі.

— Ну що, Артеме, архітекторе наш, — підмигнула я своєму нареченому. — Проти бажання двох принцес і одного Дениса ти точно не встоїш!

— Здаюся, — підняв руки вгору Артем. Він підійшов, ніжно поцілував Полю в носик, а потім пригорнув мене до себе, залишаючи м'який поцілунок на моїх губах. — Буде вам і песик, і вогники. Головне, щоб ви завжди були щасливі.

Я притулилася до його міцного плеча, відчуваючи, як Поля і Денис обіймають нас за ноги. За вікном кружляв пухнастий сніг, а всередині мене розквітала справжня, велика весна. Наша історія тільки починалася, і я точно знала: попереду на нас чекає найкраще майбутнє.

— Ну що, здаватися так здаватися, — з посмішкою зітхнув Артем, беручи зі столу олівець. — Денисе, неси лінійку. Будемо проектувати житло для нашого майбутнього охоронця.

Діти з радісним криком побігли до кімнати шукати лінійку, а ми з Артемом залишилися на кухні удвох. Він відклав олівець, підійшов ближче й обережно взяв мої долоні у свої. Каблучка на моєму пальці приємно холодила шкіру, нагадуючи, що все це — реальність.

— Ти справді не проти собаки? — тихо, з ніжністю в голосі запитав він, заглядаючи мені в очі. — Поля з Денисом мріяли про це три роки, але в цій квартирі їм справді було затісно. А тепер… з тобою, мені здається, що ми здатні впоратися з будь-яким хаосом. Тепер у нас велика команда.

— Звісно, я не проти, — я притулилася чолом до його плеча, вдихаючи вже такий знайомий і рідний запах кави та хвої. — Великий пухнастий собака — це ж так затишно. Він бігатиме по галявині, а ми з тобою сидітимемо на веранді й питимемо чай. Мені здається, наш дім буде найдивовижнішим місцем на землі.

Артем міцно пригорнув мене до себе, і я почула, як спокійно й рівно б'ється його серце. Більше жодної тривоги, жодної самотності.

— Тату! Юле! Дивіться, що я знайшов! — у кухню влетів Денис, тримаючи в руках не просто лінійку, а цілий набір старого татового інструменту для креслення. За ним підстрибувала Поля, яка вже несла свого плюшевого ведмедя Тедді, щоб «показати йому, де буде будка».

Наступну годину ми провели за спільним обговоренням. На ватмані поруч із терасою з'явився акуратний малюнок невеликого, але дуже симпатичного будиночка для пса. Поля наполягла, щоб над входом у будку обов'язково було намальоване маленьке сердечко, а Денис розрахував, де краще зробити автоматичну годівницю.

Дивлячись на цей ескіз, я раптом чітко усвідомила: ми малювали не просто стіни, дах чи кімнати. Ми крок за кроком, слово за словом проектували наше спільне щастя. Нашу нову сторінку, в якій не було місця минулим образам чи смутку.

Коли на вулиці почало легенько сутеніти, а вогники на ялинці замиготіли яскравіше, Артем вимкнув велике світло. Ми з дітьми вмостилися на дивані, розглядаючи наш великий план будинку. Сніг за вікном продовжував сипати, огортаючи місто зимовою казкою. Наше різдвяне диво вже відбулося, але попереду на нас чекало ціле життя, повне нових мрій, які ми обов'язково здійснимо разом.