Розділ 8

Артем: 

Я тримав Юлю в обіймах, відчуваючи, як її тонка долоня з новенькою каблучкою покоїться на моїх грудях, і ніяк не міг повірити, що все це відбувається зі мною. Наша галаслива кухня жила своїм життям: Денис намагався самостійно нарізати сир, ледь не впустивши дошку, а Поля вже тягнула Юлю за руку до своєї кімнати, щоб показати, де саме тепер житимуть ляльки.

— Тату, ну ти йдеш? Ми ж маємо розставити все на полицях! — гукнула донька з коридору.

— Уже йду, сонечко, — посміхнувся я, проводжаючи поглядом Юлю, яка обернулася на ходу й подарувала мені такий теплий погляд, від якого в кімнаті, здавалося, стало ще світліше.

Ні, це точно був не кінець історії. Насправді все тільки починалося. Каблучка на пальці — це красивий, важливий крок, але попереду на нас чекало найважче й водночас найпрекрасніше: навчитися бути сім'єю щодня. Разом ділити не лише святкові вечори з глінтвейном, а й похмурі ранки, коли треба з боєм збирати дітей, ділити домашні обов'язки, мирити малих, коли вони знову щось не поділять.

Я підійшов до столу у вітальні, де все ще лежав розгорнутий лист Полінки. Малюнок, який запустив увесь цей різдвяний переполох.

«Бажання здійснилося», — пронеслося в голові. Поля отримала маму, я знайшов жінку, яку покохав усім серцем, а Денис — надійного друга, який не сваритиме за мармеладних черв'яків у пирозі. Але, дивлячись на фігурку в блакитному светрі, намальовану олівцем, я раптом зрозумів дещо важливе. Поля загадала чудо Миколаю, але це чудо не прийшло само по собі через димар. Воно прийшло в особі дівчини, яка просто вміла любити. Яка не злякалася моєї втоми, моїх дедлайнів і двох дітей із купою забаганок.

Я сховав малюнок до своєї робочої папки — відтепер це мій головний, найважливіший проект у житті.

— Артеме, у нас тут виникла маленька проблема! — почувся з дитячої кімнати смішливий голос Юлі. — Поля стверджує, що її плюшевий ведмідь тепер має спати виключно між нами на дивані, бо він теж хоче «сімейного затишку».

Я тихо засміявся, застібаючи папку, і покрокував на голос моєї майбутньої дружини. Сніг за вікном продовжував сипати, прикрашаючи місто білим оксамитом, а в моїй квартирі починався перший день нашого нового, спільного життя. Попереду було стільки всього: знайомство Юлі з моїми батьками, планування весілля, перші спільні канікули... Ні, до фіналу цієї книги було ще дуже й дуже далеко. Кожна сторінка нашого майбутнього тепер писалася разом.

Я зайшов до дитячої кімнати й застав картину, яка змусила мене забути про всі дедлайни світу. На маленькому ліжку Полі в ряд вишикувалися всі її іграшки, на чолі з тим самим величезним плюшевим ведмедем. Юля сиділа на килимі, підібгавши під себе ноги, а Поля з дуже серйозним виглядом пов'язувала їй на зап'ястя свій рожевий іграшковий браслет.

— Так, і що тут за таємні збори? — я прихилився до одвірка, схрестивши руки на грудях і з посмішкою спостерігаючи за ними.

— Тату, не заважай, це коронація! — суворо шикнула на мене донька, навіть не повернувши голови. — Юлечка Миколаївна тепер офіційно королева нашого дому. І ведмедик Тедді теж так вважає.

Юля винувато подивилася на мене з-під своїх пухнастих вій, але в її очах стрибали такі веселі бісики, що я ледь стримав сміх. Вона покірно підставила руку, дозволяючи маленьким пальчикам Полі застібати пластмасову прикрасу.

— Ну, якщо у нас з'явилася королева, то мені, як скромному архітектору, доведеться терміново розширювати королівські володіння, — сказав я, підходячи ближче й сідаючи на краєчок ліжка. — Юле, я от про що подумав... Моя трикімнатна квартира, звісно, затишна, але якщо ми збираємося жити разом, нам знадобиться більше простору. Тим паче для твоїх книг, коробок із декором і... всього іншого.

Юля раптом завмерла, і її пальці, що погладжували ведмедя, зупинилися. Вона підвела на мене погляд, у якому читалося легке здивування, змішане з радістю.

— Артеме, ти серйозно? Проектуєш наш новий дім? — тихо запитала вона, і її голос прозвучав так м'яко, що мені захотілося негайно обійняти її знову.

— Я ж архітектор, забула? — я підмигнув їй, беручи її за руку з тим кумедним рожевим браслетом. — Я вже бачу цей ескіз. Велика, світла вітальня, де поміститься ялинка ще більша за цю. Обов'язково величезні вікна, щоб ти могла дивитися на сніг, і затишна кухня, де ми всі разом ліпитимемо вареники чи пектимемо твої фірмові пироги. Денис матиме власну кімнату підліткове лігово, а у Полі буде справжня кімната принцеси. Що скажеш?

— Тату! А для Юлечки Миколаївни буде окреме місце для її красивих суконь? — вставила свої п'ять копійок Поля, яка уважно слухала мої плани.

— Обов'язково, маленька, — посміхнувся я доньці, а потім знову повернувся до Юлі. — Ну то як, допоможеш мені з дизайном нашого майбутнього?

Юля нічого не відповіла вголос. Вона просто підсунулася ближче, обхопила моє обличчя своїми теплими долонями й ніжно поцілувала мене прямо на очах у задоволеної Полінки, яка одразу закрила очі ведмедику лапами, мовляв, «дітям на таке дивитися не можна».

— Я згодна на будь-який дім, Артеме, — прошепотіла Юля мені в самі губи, коли поцілунок закінчився. — Головне, щоб у ньому були ви.

З кухні почувся підозрілий гуркіт — схоже, Денис таки знайшов таємні запаси цукерок або намагався самотужками ввімкнути чайник. Ми з Юлею синхронно зітхнули й перезирнулися, чудово розуміючи, що спокій нам тільки сниться. Але цей хаос більше не лякав мене. Навпаки, тепер він здавався мені найбажанішою музикою у світі. Наша історія продовжувала писатися, і кожен новий день обіцяв бути ще кращим за попередній.