Розділ 5

Юля 

Я прокинулася у своїй квартирі від незвично яскравого сонця, яке пробивалося крізь фіранки. На душі було так легко й тепло, ніби я сама напередодні ввечері наковталася тих різдвяних вогників, які ми розвішували вдома в Артема.

Увесь ранок я ловила себе на дурнуватій посмішці. Згадувала, як Денис розливав глінтвейн, як Поля заснула прямо на руках у батька, і найголовніше — як Артем тримав мою руку. Його долоня була великою, трохи шорсткою, але такою надійною. Коли я йшла, він довго дивився мені вслід, і в його погляді вже не було тієї безкінечної, глухої втоми. Там з'явилася іскра.

Дорогою на роботу я забігла в маленьку кондитерську біля дому й купила пакет свіжих, ще гарячих круасанів із шоколадом. Сама не знала навіщо, просто захотілося поділитися цим солодким різдвяним настроєм.

Дитячий садок зустрів мене звичним шумом, але сьогодні він мене зовсім не втомлював. Я швиденько перевдяглася, на цей раз вибравши ніжно-рожевий светр, і заходилася готувати групу до приходу дітей.

Близько восьмої ранку двері роздягальні прочинилися. Моє серце миттєво збилося з ритму й зачекало.

До кімнати зайшов Артем. Але сьогодні з ним була тільки Полінка. Дівчинка буквально світилася від щастя, підстрибуючи на кожному кроці, а в руках тримала щось велике, загорнуте в красивий блискучий папір. Артем йшов позаду, тримаючи руки в кишенях пального. На ньому був стильний темно-сірий шарф, який йому дуже пасував, а на губах грала та сама м'яка посмішка, від якої в мене підкошувалися коліна.

— Юлечко Миколаївно! Добрий ранок! — Поля з розгону врізалася мені в коліна, ледь не збивши з ніг.

— Добрий ранок, моя хороша! — я присіла, міцно обіймаючи малечу. — Привіт, Артеме. А де ж наш головний помічник Денис?

— Добрий ранок, Юле, — Артем підійшов ближче, і від його низького голосу по моїй спині знову пробігли приємні сироти. — Дениса я вже закинув до школи. Він, до речі, передавав вам привіт і сказав, що ваш глінтвейн — це найкраще, що він пив у житті, після кока-коли, звісно.

Ми дружно засміялися.

— А це вам! — Полінка з урочистим виглядом протягнула мені свій великий пакунок. — Ми з татом сьогодні прокинулися дуже-дуже рано, заїхали в магазин і вибрали. Ну, точніше, тато вибрав, а я сказала, що вам точно сподобається!

Я здивовано перевела погляд на Артема. Щоках у нього раптом злегка порозовіли, він ніяково смикнув шарф і кашлянув:

— Полю, ну ми ж домовлялися, що це просто маленький знак вдячності за врятовану ялинку.

Я обережно розірвала блискучий папір. Всередині опинилася неймовірної краси велика скляна куля на дерев'яній підставці. Якщо її потрясти, всередині починала кружляти справжня хуртовина, а в самому центрі стояв маленький затишний будиночок із крихітними вогниками у вікнах, які світилися від батарейки. Він був такий казковий, ніби зійшов зі сторінок книги.

— Ого... Артеме, Полю... Це просто неймовірно, — прошепотіла я, підводячи очі. Навіть не помітила, як на очі навернулися сльози від зворушення. — Дякую вам. Мені ще ніколи не дарували такої краси.

— Тато сказав, що цей будиночок схожий на наш, коли ви вчора прийшли, — здала батька з потрохами Полінка, хитро примружившись.

Артем закрив обличчя долонею, тихо сміючись із безпосередності своєї доньки.

— Поліно, ти сьогодні просто руйнівник усіх татових секретів, — з усмішкою сказав він, а потім подивився прямо мені в очі — серйозно, глибоко і так тепло, що в мене перехопило подих. — Але вона права, Юле. Дякую вам за вчорашній вечір. Ми давно не почувалися так... вдома.

Я стояла, тримаючи в руках крихітний засніжений світ у скляній кулі, і раптом згадала про свій пакет на столі.

— Ой, зачекайте! У мене ж теж є для вас сюрприз, — я швидко піднялася, схопила кондитерський пакет і протягнула Артему. — Свіжі круасани з шоколадом. Для солодкого початку дня.

Артем узяв пакет, наші пальці знову на мить зустрілися, і цей дотик змусив обох нас замовкнути на кілька секунд.

— Схоже, у нас починається чудовий день, — тихо сказав він, не зводячи з мене очей. — Юле... а що ви робите в суботу після роботи? Ми з дітьми подумали... може, сходимо на ковзанку? Разом?

Поля поруч аж підстрибнула від радості, а моє серце, здається, готове було вилетіти з грудей. Схоже, різдвяне бажання маленької дівчинки починало здійснюватися набагато швидше, ніж ми всі очікували.

Я дивилася на Артема, відчуваючи, як від його слів усередині все завмирає від солодкого передчуття. Ковзанка. Разом. Учотирьох. Це вже не було просто ввічливістю чи подякою за допомогу з ялинкою. Це було справжнє, перше побачення, нехай і в компанії двох чарівних розбишак.

— Ковзанка — це просто чудова ідея, Артеме, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, хоча серце витанцьовувало шалений вальс. — Я з радістю піду з вами. Тільки попереджаю одразу: фігуристка з мене так собі, можу падати.

— Нічого, Юле, — Артем знову посміхнувся своєю неймовірною посмішкою, від якої на душі ставало безтурботно. — У нас у команді двоє професійних рятувальників, які вміють міцно тримати за руки. Ми вас у образу льоду не дамо.

— Я буду тримати вас за ліву ручку, а тато за праву! — авторитетно заявила Поля, уже розстібаючи свої зимові чобітки в роздягальні. — І ми будемо їхати як великий потяг!

— Домовилися, маленька, — засміялася я, допомагаючи їй зняти куртку.

Артем тим часом тримав у руках пакет із круасанами, і аромат шоколаду та свіжої випічки вже розносився по всій кімнаті. Він подивився на годинник, а потім знову на мене — з легким жалем, що доводиться йти.

— Ну що ж, мені час бігти на роботу, дедлайни самі себе не закриють, — зітхнув він, але тепер це зітхання було зовсім не важким. — Зате тепер у мене є найкраща мотивація працювати швидше. Дякую за сніданок, Юле. До вечора?

— До вечора, Артеме. Гарного дня, — тихо сказала я.

Він зробив крок до дверей, але на порозі раптом зупинився, обернувся і зустрівся зі мною поглядом. Ті кілька секунд, що ми дивилися один на одного через кімнату, здалися мені довшими за весь ранок. Без слів, просто поглядом він сказав мені стільки всього, що мої щоки знову зрадницьки спалахнули рожевим.