Розділ 3

Юля : 

Наступний день зустрів мене справжнім хаосом. На календарі — середина грудня, а це означає лише одне: підготовка до новорічного ранку в дитячому садку офіційно стартувала. Наша група «Сонечко» перетворилася на філіал фабрики Санта-Клауса. Вся кімната була засипана обрізками блискучого паперу, штучним снігом та детальками від карнавальних костюмів.

— Юлечко Миколаївно, а в мене вушко від зайчика відірвалося! — мало не плакав маленький захеканий Андрійко.

— Юлечко Миколаївно, а Максимко забрав мою сніжинку!

Я крутилася як білка в колесі: комусь підв’язувала хвостик, комусь витирала носа, паралельно намагаючись згадати, куди сховала клей-пістолет. Але попри цей щорічний переполох, мої думки раз у раз поверталися до вчорашньої розмови з Полінкою.

«Я попросила в Миколая… маму».

Ці слова весь день віддавалися тихим щемом у моєму серці. Маленька дівчинка, яка так щиро вірить у дива, і її тато, котрий щовечора приходить за нею з очима, повними такої втоми, що мені щоразу хочеться загорнути його в теплий плед і пригостити домашнім чаєм. Артем… Я навіть подумки вимовляла його ім’я з якоюсь особливою, обережною ніжністю. Невже він справді засинає на дивані в одязі? Скільки ж всього йому доводиться тягнути на своїх плечах самотужці?

— Юлечко Миколаївно, подивіться! — Полінка підбігла до мене, висмикуючи з роздумів. Вона тримала в руках трохи пом'ятий, але дуже старано розмальований кольоровими олівцями аркуш паперу. На ньому були зображені три людські фігурки тримаючись за руки: велика чоловіча, трохи менша хлопчача та зовсім крихітна дівчинка у рожевій сукні. А поруч із ними, осторонь, була намальована ще одна жіноча фігура з довгим волоссям, виведена жовтим олівцем, ніби якесь сонячне сяйво.

— Що це за краса, Поліночко? — я присіла перед нею на коліна.

— Це мій лист! — гордо прошепотіла вона, озираючись по сторонах. — Ну, той самий. Про який ми вчора шепотілися. Я намалювала тата, Дениса, себе… і її.

Я сглотнула клубок, що підкотився до горла. На малюнку жіноча фігура була одягнена в яскраво-блакитний светр — точнісінько такий, як мій улюблений, у якому я була вчора. Моє серце пропустило удар. Дитина асоціювала омріяну маму зі мною?

— Полю, це… дуже гарний малюнок, — тихо сказала я, намагаючись, щоб мій голос не зраджував емоцій. — Ти покладеш його сьогодні під ялинку?

— Так! Ми сьогодні з татом будемо наряджати велику ялинку. Він обіцяв привезти її з магазину, — її оченята засяяли таким чистим щастям, що я мимоволі посміхнулася у відповідь. — Але тато досі не знає, що там намальовано. Це наш секрет!

Годинник на стіні невблаганно наближався до шостої вечора. Батьки один за одним розбирали дітей. Група порожніла, ставало тихо, і з кожним кроком за дверима моє серце чомусь починало стукати швидше. Я ловила себе на абсолютно непедагогічному очікуванні. Я чекала на Артема.

Коли двері роздягальні нарешті відчинилися, я мимоволі затамувала подих.

Артем увійшов, тримаючи за руку старшого сина Дениса. Сьогодні він виглядав трохи інакше, ніж зазвичай. Не було тієї звичної паніки в погляді, пальто було акуратно застебнуте, а на щоках грав легкий рум'янець від морозу.

— Добрий вечір, Юле, — його голос прозвучав дивовижно м’яко, і коли наші очі зустрілися, він тепло посміхнувся.

— Добрий вечір, Артеме. Привіт, Денисе, — відповіла я, відчуваючи, як мої щоки знову зрадницьки заливає легка фарба. Категорично треба щось робити з цим рум'янцем, бо скоро діти почнуть ставити питання!

— Татууу! Денисе! — Полінка з криком радості кинулася до них, тримаючи свій затиснутий у кулачку малюнок-лист за спиною.

— Ну що, принцесо, готова? — Артем підхопив її на руки, легко підкинувши вгору, від чого мала залилася дзвінким сміхом. — Ми купили ялинку. Вона чекає в машині. Величезна, пахне лісом на весь салон.

— Урааа! — закричала Поля.

Артем перевів погляд на мене, і в його очах промайнуло якесь нове, зацікавлене світло.

— Юле, хотів запитати… — він трохи зам’явся, ніби підбираючи слова, що було зовсім на нього не схоже. — Ми сьогодні збираємося прикрашати дім. І, чесно кажучи, я як дизайнер непоганий, але в новорічному декорі чоловіча половина нашої родини трохи… безпорадна. Можливо, ви, як головний експерт із дитячих свят, підкажете, які гірлянди зараз краще вибрати, щоб дітям було найвеселіше? Чи, може, є якісь особливі виховательські секрети?

Він дивився на мене так щиро й трохи зніяковіло, що я відчула, як усередині розливається дивовижне, майже забуте тепло. Схоже, цей передноворічний марафон обіцяв стати чимось набагато більшим, ніж просто роботою.

— Тату! — Полінка раптом так сильно підстрибнула на руках в Артема, що її паперовий лист ледь не вилетів із кулачка. — А давай Юлечка Миколаївна поїде з нами?! Вона ж найкраще в світі вміє вішати дощик і робити паперові ліхтарики! Ну будь лаааска!

Я від несподіванки ледь не впустила коробку з картонними зірками, яку тримала в руках. Щоки миттєво спалахнули так, що мені здалося, їх видно навіть через вікно.

— Полінко, що ти таке кажеш... — зніяковіло почала я, гарячково шукаючи правильні слова. — У Юлечки Миколаївни робота, і взагалі, прикрашати ялинку — це сімейна традиція...

Я замовкла, зустрівшись поглядом з Артемом. Він дивився на мене, і в його зазвичай втомлених очах зараз горіло щось зовсім інше — якесь хлопчаче, змовницьке натхнення. Він трохи пересадив Полю на руках і раптом абсолютно щиро, без жодної краплі фальші посміхнувся.

— А знаєте, Юле... А це справді чудова ідея. Якщо ви, звісно, не маєте інших планів на цей вечір. Денис обіцяв допомогти з важкими коробками, але в плані творчості ми з ним можемо хіба що заплутати всі гірлянди в один великий вузол. Врятуйте наше Різдво?

— Так! Врятуйте нас, Юлечко Миколаївно, — несподівано підтримав тата Денис, відірвавшись від споглядання великих акваріумних рибок у кутку кімнати. — Тато минулого року повісив зірку набік, і вона впала прямо в салат.