Розділ 2

Артем: 

Я вимкнув двигун, але не поспішав виходити з машини. На лобове скло повільно падали важкі грудневі сніжинки, які миттєво танули від тепла капота. На задньому сидінні Денис запекло намагався пройти черговий рівень у грі на телефоні, а поруч із ним Полінка, пристебнута в дитячому кріслі, тихо наспівувала якусь пісеньку, яку вони сьогодні вчили в садочку.

Я поклав голову на кермо й просто заплющив очі на тридцять секунд. Голова гуділа від нескінченних правок замовника до проекту нового торгового центру. Кінець року, дедлайни палають, колеги панікують... Але варто мені повернути голову й подивитися на своїх малих, як увесь цей офісний хаос відходив на задній план. Вони — все, що в мене є. Мій персональний всесвіт, який я пообіцяв собі захищати попри все.

— Тату, а ми скоро будемо вечеряти? — подав голос Денис, не відриваючись від екрана. — У мене в животі вже кити плавають.

— Уже йдемо, сину, — посміхнувся я, відстібаючи пасок безпеки. — Тільки заберемо речі з багажника.

За п'ять хвилин ми вже завалилися в нашу трикімнатну квартиру, приносячи з собою запах морозу та свіжого снігу. Поки діти роздягалися, я швидко пройшов на кухню, поставив розігріватися вчорашнє запіканку й зробив собі великий кухоль чорної кави. Без цукру. Останнім часом це єдине, що тримало мене притомним після десятої вечора.

Коли ми сіли за стіл, Полінка поводилася дивно. Вона не крутилася, не намагалася нагодувати моїми котлетами  ведмедика, а просто сиділа, розмазуючи пюре по тарілці, й хитро дивилася на мене своїми великими сірими очима. Точнісінько як у її мами... Я швидко відігнав цю думку. Минуле має залишатися в минулому.

— Полю, ти чому не їси? — запитав я, присідаючи перед її стільчиком. — Щось сталося в садочку? Юля Миколаївна казала, що ти добре поводилася.

При згадці про виховательку обличчя доньки миттєво посвітлішало. Вона поклала ложку й серйозно склала ручки на столі.

— Тату, а пам'ятаєш, ти казав, що до Різдва треба написати листа Миколаю або покласти під ялинку бажання? — тихенько запитала вона.

— Звісно пам'ятаю, зайчику. Ми з Денисом якраз планували вихідними витягнути з коробки нашу велику штучну ялинку. Ти вже придумала, що хочеш? Нову ляльку, про яку ти говорила в магазині?

Денис відірвався від тарілки й уставився на сестру.

— Я от хочу новий велосипед, але тато каже, що Миколай не донесе його через димар, — вставив свої п'ять копійок син.

Полінка навіть не подивилася на брата. Вона підсунулася ближче до краю стільця, так, що її маленькі ніжки в рожевих шкарпетках забалакали в повітрі, й пильно подивилася мені в очі.

— Ні, татусю. Я придумала зовсім інше. Дуже-дуже важливе бажання.

— І що ж це? — я посміхнувся, очікуючи почути щось на кшталт «живого єдинорога» або «мішок шоколадних яєць». — Розкажеш татові? Ми разом запишемо в лист, щоб Миколай точно не переплутав.

Поля раптом важко, зовсім по-дорослому зітхнула й похитала головою. Двоє її кумедних хвостиків кумедно смикнулися в такт.

— Не тепер, тату. Це великий жіночий секрет. Ми з Юлечкою Миколаївною про це шепотілися. Я скажу тобі потім, коли ялинку вберемо.

Я мимоволі згадав вечір у садочку. Теплу кімнату, запах мандаринових шкірок, Юлю в її затишному в'язаному светрі та її збентежений, м'який погляд, коли вона сказала про «жіночі таємниці». Щоках у неї тоді так мило порозовіли... На мить у моїх грудях ворухнулося щось забуте, якесь дивне тепло, якого я не відчував уже дуже давно.

— Ну добре, секрет так секрет, — я злегка лоскотнув доньку за бочок, змушуючи її дзвінко засміятися. — Але якщо Миколай не вгадає, я не винен!

Полінка раптом перестала сміятися, обняла мене своїми маленькими рученятами за шию і притиснулася щокою до моєї щетини.

— Він вгадає, татусю. Він обов'язково вгадає. А ти... ти дуже сумуєш, коли спиш на дивані в одязі?

Я завмер, так і не опустивши її на підлогу. Серце пропустило удар. Звідки чотирирічна дитина взагалі помічає такі речі? Як часто вона бачила мене таким — розбитим, втомленим, засинаючим під телевізор у вітальні після опівночі, бо сил дійти до спальні просто не залишалося?

— Ні, сонечко, тато не сумує, — збрехав я, ковтаючи клубок у горлі й міцніше стискаючи її в обіймах. — Тато просто дуже вас любить.

Поля нічого не відповіла, лише тихенько погладила мене по плечу. А я дивився на стіну вітальні, де незабаром мала стояти різдвяна ялинка, і вперше за кілька років відчув не просто втому від наближення свят, а якесь дивне, майже тривожне передчуття. Що б там не придумала моя маленька донечка разом зі своєю чарівною вихователькою, схоже, це Різдво переверне наше життя з ніг на голову.

— Ну все, розбишаки, марш чистити зуби і в ліжка! — скомандував я, легенько підштовхуючи дітей у бік ванної кімнати, щоб розрядити атмосферу.

Денис незадоволено буркнув, але телефон відклав, а Поля слухняно почепала за братом, тягнучи за собою плюшевого ведмедика.

Коли в квартирі нарешті запанувала тиша, а з дитячої долинало лише рівне сопіння, я повернувся на кухню. Налив собі ще одну склянку води, сперся на підвіконня й подивився на нічне місто. Сніг продовжував падати, огортаючи дерева у дворі білими шубами.

Слова Полінки досі крутилися в голові, не даючи спокою. «Ти дуже сумуєш, коли спиш на дивані в одязі?»

Діти все бачать. Скільки б я не намагався вдавати супергероя, який ніколи не втомлюється і ні про що не шкодує, вони відчувають мою самотність шкірою. Чотири роки я жив у режимі автопілота: робота, садочок, школа, супермаркет, прання, приготування їжі. Я переконав себе, що мені ніхто не потрібен, що я сам чудово з усім справлюся. Романтика, побачення, стосунки — все це здавалося чимось із минулого життя, на що в мене просто немає ні часу, ні моральних сил.

Але чому тоді перед очима знову постала Юля Миколаївна?

Я згадав, як вона тримала Полю за руку. У її погляді не було тієї професійної сухості, яку часто помічаєш у педагогів. Вона дивилася на мою доньку з такою щирою, м’якою теплотою, від якої ставало затишно навіть мені, коли я просто стояв поруч. А ще цей її світлий в'язаний светр, запах якихось солодких парфумів (здається, ванілі чи мандаринів) і те, як вона ніяковіла, коли Поля намагалася видати їхній «секрет».