Розділ 1

Юля : 

Грудень цього року вирішив не зволікати й одразу засипав місто пухнастим снігом. Я дивилася у велике вікно нашої групової кімнати й подумки посміхалася: дитячий садок став схожим на пряниковий будиночок. Але милуватися краєвидом часу не було. Грудень для вихователя — це справжній марафон на виживання. Малеча в моїй групі «Сонечко» була настільки захоплена очікуванням свят, що заспокоїти їх коштувало неймовірних зусиль. Усі розмови зранку й до вечора точилися лише навколо святого Миколая, ялинок та подарунків.

Я поправила свій улюблений теплий светр і присіла за маленький дитячий столик поруч із Полінкою.

— Ось так, сонечко, тримай ножиці обережно, — я м’яко притримала її пухкі пальчики, допомагаючи вирізати паперову сніжинку.

Полінка з’явилася у нашій групі всього місяць тому, але я вже встигла всім серцем прив’язатися до цієї дівчинки. Вона була особливою: тиха, замріяна, з величезними сірими очима та двома кумедними хвостиками, які ніколи не трималися рівно. Я помітила, що в її картці у графі «мати» стояв прочерк. Щоранку її приводив або старший брат, семирічний Денис, або батько — Артем. Щоразу, коли я бачила їхнього тата, мені хотілося налити йому міцної кави й сказати, щоб він просто видихнув. Чоловік вічно кудись поспішав, тримав у руках купу паперів і виглядав так, ніби намагався самотужками втримати небо над головою.

— Юлечко Миколаївно, — Полінка раптом відклала ножиці й серйозно заглядала мені в очі. — А Миколай точно-точно приносить те, що його просиш? Ну, без обману?

— Точно-точно, Поліночко, — я посміхнулася, легенько клацнувши її по носику. — Головне — щиро вірити і добре поводитися. Ти вже придумала, що попросиш? Ляльку, як у Катрусі? Чи великий рожевий замок?

Дівчинка похитала головою, озирнулася на хлопчиків, які з гуркотом завалили вежу з конструктора, і приклала пальчик до губ.

— Ні. Це секрет. Дуже великий. Я татові не кажу, бо він знову сумуватиме і зітхатиме ночами.

— Ого, яка таємниця, — я заінтриговано схилилася ближче до неї, понизивши голос до шепоту. — Мені ти можеш довірити. Я вмію зберігати секрети.

Полінка підсунулася майже впритул, і я відчула її гарячий подих біля свого вуха:

— Я попросила в Миколая… маму. Мені дуже потрібна мама, Юлечко Миколаївно. Щоб вона заплітала мені косички, як ви сьогодні, і щоб тато більше не спав на дивані прямо в одязі, коли приходить з роботи.

У мене всередині все просто перевернулося. Мені забракло повітря, а в грудях солодко і водночас так боляче защеміло, що на очі ледь не навернулися сльози. Я дивилася на цю маленьку чотирирічну дівчинку, яка чекала від мене підтвердження дива, і не знала, що сказати. Як пояснити дитині, що маму не можна просто знайти під ялинкою в красивій обгортці?

Я не встигла вимовити ні слова, бо в цей момент двері роздягальні з гуркотом прочинилися. До кімнати буквально залетів Артем.

Пальто розстебнуте, шарф збився набік, під пахвою величезна папка з архітектурними кресленнями. На його обличчі знову був цей знайомий вираз — суміш жахливої втоми та провини за те, що не встигає.

— Добрий вечір! Дівчата, вибачте, будь ласка, я знову запізнився! — заговорив він швидко, важко дихаючи. — На дорогах суцільний колапс, ледве Дениса зі школи забрав, він у машині чекає...

— Татусю! — Полінка миттєво забула про наші дорослі розмови й радісним метеликом кинулася батькові напереріз.

Артем підхопив її на руки, міцно притиснув до себе, і я помітила, як у ту ж секунду вся його втома розчинилася. Обличчя розгладилося, а в очах з’явилася така безмежна ніжність, від якої у мене потеплішало в душі. Він поцілував доньку в щоку і нарешті перевів погляд на мене.

— Добрий вечір, Артеме, — я підвелася з-за столика, тримаючи в руках ту саму паперову сніжинку. — Не хвилюйтеся, все гаразд. Полінка сьогодні була розумницею, допомагала мені прикрашати групу.

— Дякую вам, Юле, — щиро сказав він, і від звуку його низького, теплого голосу по моїй шкірі чомусь пробігли сироти. — Я серйозно не знаю, що б робив без вашого терпіння. Поля щодня тільки про вас і розказує вдома.

— Тату! А ми з Юлечкою Миколаївною щойно… — дзвоником затрепетала мала, але я швидко приклала палець до своїх губ і хитро підмигнула їй.

Полінка виявилася кмітливою — вона миттєво затулила ротик обома долоньками, задерикувато примружившись. Артем здивовано подивився спочатку на доньку, а потім перевів погляд на мене. Його брови злетіли догори.

— Так, і які це у вас тут таємниці від тата? — на його губах з’явилася легка, дуже красива посмішка.

— Жіночі секрети, Артеме, — відповіла я, відчуваючи, як мої щоки починають зрадницьки палахкотіти від його пильного погляду. — Чоловікам про таке знати не обов’язково. Принаймні, поки що.

Артем тихо й абсолютно щиро засміявся. Цей звук змусив моє серце зробити зайвий удар. Я дивилася, як він тримає свою донечку, і раптом спіймала себе на зовсім непедагогічній думці: до Різдва залишалося зовсім трохи, і, можливо, дитячі бажання дійсно мають збуватися. Навіть якщо для цього не потрібна магія, а лише трохи сміливості для нас дорослих.