14. Здраствуйте, я ваша мама

Саша

Бавлюсь з Владиком, та думками я геть не тут. 

Як я могла собі дозволити… зайве? Навіть в своїй голові підібрати слова не можу. Не те що зайве, а божевільно, шалено, невчасно зайве!

Я тільки-но знайшла роботу і Влад допоміг з роботою Асі. І що тепер? Такий чоловік, як він навряд чи захоче поєднувати непоєднуване: роботу і стосунки. 

Стоп, Сашо, стосунки? 

Які в тебе з ним можуть бути стосунки?! – люто кусається мій голос розуму, який так невчасно змовк тоді, в машині! Де ж ти був,коли було треба? – хочеться спитати в нього. Але він все правильно каже. Хоч і боляче. До болю правильно. 

Влад – дорослий чоловік. Успішний, розумний, майже аристократ. А я? Дівча з вулиці та “чоловік на годину” – перекривляю сама себе. 

Як я могла так все зіпсувати? Боже, та я навіть до маленького Владика привязалась, звикла, мені так його, точніше їх обох не вистачатиме, якщо я… якщо Влад вирішить завершити нашу співпрацю… 

Яка ж я дурепа! Можливо, він ще досі одружений, а я… 

І будь я навіть такою ж успішною аристократичною і забезпеченою, як він… навіть цього було б замало, бо ж він дорослий чоловік і потребує поряд дорослу досвідчену в певних речах жінку, а не малявку якусь, яка ще навіть досі… Так, в свої 24 роки… м'яко кажучи, досі не досвідчена. Навіть зараз, сама на одинці з собою червонію.

Саме тому в нас не складалось з Максом. Він постійно підганяв мене, а я знаходила приводи відмовити... Не думала, що колись це стане проблемою... Та й якби думала, не хотіла щоб моїм першим чоловіком став хлопець, в якому я не впевнена. 

Хтозна скільки б ще продовжувався мій сеанс глибокого самокопання та самопоїдання, якби в двері не подзвонили. Цікаво, хто там? 

Беру Владика на руки, та з ним відчиняю двері. 

І застигаю, бо, хоч бачу цю розкішну жінку вперше, вже знаю, хто вона. Відчуваю якимось містичним чуттям. 

Струнка, затягнута в тонку шкіру брендового білого плаща брюнетка дивиться своїми неймовірно гарними, але колючими, очима в мене і крізь мене водночас. Відчуваю себе комашкою під лупою дослідника, знічуюсь, і хочу зменшитись до розмірів тієї комашки. 

Владик на руках якось дивно затихає. Навіть не рухається, дивиться на жінку. 

– Де Влад? – холодно запитує. Її голос, незважаючи на приємний тембр, звучить в тиші різко, наче постріл. 

– Н-на р-роботі. – жалібно белькочу я. 

– А ви …? – робить виразну паузу. Це її “ви” звучить з такогою байдужістю до мене, наче я тут предмет меблів. Та ще й не дуже вдало вибраний. 

– Саша, няня Владика. – потроху збираю до купки залишки самовладання. 

– Аліна, мама Владика. – в тон мені говорить. – Можна мені зайти? І так, ваші послуги більше не потрібні. Я повернулась. – остаточно, мов ніж масло, розпанахують мою душу її слова…