12. Передчуття

 Саша

Здається, ще трохи,і моя бідна квартирка попливе від річок спаведливих сліз Асі. Вона ще дитина, і їй дуже неприємно і образливо, розумію. Та… заспокоюючи її, думками я блукаю десь геть не тут. 

Все життя наша родина вчилась виживати самостійно. Ніхто й ніколи не давав нам нічого просто так, а от забрати, як у випадку з Асею – це за раз-два. Але Влад… він цікавився справами Асі щиро, і допомогти пообіцяв теж щиро. Навіщо це йому? Просто з вдячності за те, що я гарно роблю свою роботу? Так за таку зарплатню кожен би старався. Чи ні? І може, справа тут не тільки у вдячності? 

А ще слова його красуні-секретарки… Тільки зараз я розумію, що вона мала на увазі. Невже вона думає, що я Влад… Та ну! Ми такі різні, як Леді і Бродяга з мультику! Тільки в ролі бродяги – я. 

“Як мені тепер платити за кууурси?” – хлипає Ася. 

– Заспокойся. Я за тебе заплачу. 

– Ти? – перестає плакати, – а де ти гроші візьмеш? 

– Я ж працюю. Знаєш, яку мені зарплату обіцяли? Сорок тисяч. Тобі допомогти точно вистачить.

– Сорок? Ти жартуєш? – Здається, Ася остаточно забуває про свою біду. – А ким ти працюєш? 

– Нянею. 

– Точно? Сашо, це нереально багато, я ж теж підпрацьовувала. 

– Точно. Влад сам запропонував. 

– Ні, це дуже багато! І мені це не подобається! Ти дійсно тільки нянею працюєш?

– Ні, ще й коханкою. Півставки няні, а пів – коханки. А що? Заробляти треба ж!

– Сашо! Я так і знав, що тебе не можна пускати до цього мажора! – братик влітає в двері дуже вчасно, щоб почути мою останню, сказану дуже серйозним тоном фразу. От чорт! 

– Жартую я, дурники! Влад хороший хлопець! Він нічого такого собі не дозволяє. Я дійсно просто няня… – вимовляю і щось таке колюче поселяється в серці. Що таке? Я дійсно жалкую, що “тільки няня?”. Справді?! 

Саша і Ася здивовано дивляться на мене. Певно, всі мої емоції пробігли по обличчю, як телетекст. От дурепа! Знайшла про що думати, та ще й при них!

– А ти чого заревана? – нарешті помічає Аську. А то вся увага мені діставалась. Несправедливо! 

– Зарплату не виплатили! – знов сльози на очі набігають! 

– Новий директор? От козел! Я з ним розберусь! 

– Ти вже з одним розібрався! Не починай! – заспокоюю Сашу. Ну, принаймні намагаюсь. 

Телефон на столі вчасно нагадує про себе. 

Влад!

Виходжу в кухню, щоб поговорити з ним в тиші. 

– Саш, привіт! – голос трохи стомлений, але такий на диво теплий… Застигаю, перетворююсь вся в слух. – Тут така справа… Новий власник магазину, вибач за грубість, рідкісний мудак. Я можу натиснути, знайшли важелі впливу на нього. Але… Асі буде не комфортно там. 

– А що ж робити? – запитую, а сама досі купаюсь в променіх тепла його голосу. 

– Завтра вранці Ася поїде в офіс і отримає зароблену зарплату. Але працювати вона буде в мене, в  “Лелеці”. 

– В “Лелеці”? Але… 

– Ніяких але! Я влаштую її вже завтра. Нехай ні про що не переживає і поїде забере, те що заробила. 

– Владе… – не можу зібратись ні з думками, ні зі словами. За його незворушністю й впевненістю ховається таке щире серце… – Я тобі дуже вдячна… 

– Не треба. Це дрібниці… – в голосі звучить якийсь незвичний смуток, я мимоволі хочу опинитись поряд та якось підтримати його. Відчуваю, що в нього щось сталося. Щось змінилося. Тільки от що? 

***

Вранці ледве розтормошую сонну Асю. Бідне дитя в свої 16 і працює, і навчається, стомлюється страшенно. Їдемо з нею в її магазин за зарплатою. 

Новий власник зустрічає нас з таким виглядом, як мала дитина сусідського алабая за благеньким тинком. І палицею хочеться кинути, і тинок надто ненадійний, може й у відповідь “прилетіти”. Тому, зціпивши зуби, віддає Асі зароблене. 

Далі “Лелека”. Та чим ближче підїжджаємо на старенькій маршрутці, тим сумнішою стає Ася. 

– Ти чого? – не витримую її виразу обличчя, наче вона лимон жує вже півгодини. 

– Я квіти любила… Мені з ними подобалось дуже... – дивує мене. 

– Ну а дітей же теж любиш? І іграшки. От і працюватимеш з ними. Зате Влад тебе точно не образить. 

– Ти так в ньому впевнена? 

– Ну не знаю. Я не те що б надто добре в людях розбиралась, але в ньому я не відчуваю фальші, чи що. Не знаю, як сказати. Він відкритий і… добрий. А ще справедливий і щирий. Він не обманить… 

– Сашко! – стискає раптом мою руку, – ти коли про нього говориш, змінюєшся вся. Аж світишся! 

– Не вигадуй. – відмахуюсь. – Так от, “Лелека” це великий центр, там тобі буде цікаво, і… – намагаюсь швидко перескочити на іншу тему. 

– Не зїджай! Ти що, на нього запала? 

– Не мели дурниць, Асько! Де він, а де я? Я ж не божевільна, западати на такого чоловіка. 

– Але запала. – впевнено констатує Ася. Те, що вона з такого юного віку на своїх хлібах, зробило її значно старшою і розважливішою, ніж однолітків. А що, як вона права? – задумуюсь…

В “Лелеці” зустрічаємо Влада і Владика. Обоє усміхаються мені, і на душі стає тепліше. Тільки щоки у малого якось надто горять.