11. "Веселий день"

Влад

Після візиту Люби дівча стає якимось задуманим і закритим. І мені це не подобається. Легка і приємна атмосфера враз насичується відчутною “ложкою дьогтю”. Спитати на наважуюсь, тому працюю за ноутом,і вдаю, що дуже зайнятий. Але… графіки та файли перед очима – мов якась китайська грамота – не розумію абсолютно нічого! 

Підглядаю краєм ока за дівчам. Вона легко і майже непомітно з'являється на кухні, коли щось потрібно Владику. Робить своє і так само тихо зникає. Швидко готує суміш, про щось щебече з малим. За час, доки вона тут, він ще ні разу не заплакав. Та й в мене самого настрій якось різко “в плюс” з нею. Дивина та й годі! Особливо, якщо врахувати мій злегка соціофобний характер і не бажання бачить когось з собою поруч. 

Шкода, час біжить надто швидко, і дівчинці пора додому. Закриваю ноут, так нічого й не зробивши, збираюсь відвезти її, хоч вона і віднікується, не хоче, каже, мене відволікати. 

В авто вона вправно застібає ремінці на автокріслі. З одним тільки плутається, бо Владик її відволікає. Схиляюсь, щоб допомогти, і застигаю. Наче блискавки в очах, як… по голові чимось важким стукнули. Чи то її близькість, чи ледь вловимий неймовірно приємний запах волосся, чи погляд… Обоє забуваємо, що хотіли робити з тим ремінцем… Тільки малий щось весело агукає нам. 

Першою оговтується дівчатко, і різко підіймає голову. А я, ще надто “завислий”, як старий комп’ютер, не встигаю зреагувати, і отримую удар її лобом собі в щелепу. Вдруге за день ця сімейка мене б’є, а я на диво, й не проти!

– Ой, вибач, будь ласка! – вигукує винувато і в якомусь тільки їй відомому пориві, притискає свою маленьку прохолодну ручку мені до щоки. – Тобі не боляче? – і знову своїми різнокольоровими очима в мене впивається. 

Дякувати Богу, хтось нетерпляче сигналить позаду! Швидко мостимось по місцях і в цілковитій тиші вирулюю з двору. В голову туман. Не від удару, звісно, бо в братика надто легка рука для цього, а її маленьким лобиком серйозну травму зробити можна хіба горобцю. Ні, це щось інше!

Тільки от що? 

Поки тону в своїй здогадках і намагаюсь докопатись, що зі мною останнім часом коїться, доїжджаємо до її під’їзду. 

Зголошуюсь її провести, раптом її неадекватний колишній знов чекає? 

І я не помиляюсь, її таки чекають. Тільки не колишній, а мале і схоже на неї і брата дівча в неї під дверима. Ася, здається. Вся в сльозах стоїть, спершись на підвіконня. Таак, бачу веселий деньок тільки набирає обертів!

***

Саша розгублено дивиться на мене, ніби чекаючи, що я швиденько собі піду, а вона потім з усім розбереться. Але ні. Я не хочу, щоб вона зав’язла в проблемах і наша з Владиком ідилія зкінчилась!

– Що сталося? – якомога делікатніше питаю малечу. Вона здивовано підіймає на мене повні сліз очі. 

– Асю, давай зайдемо в квартиру і там поговоримо. – намагається швидко “зам’яти” це діло Саша.

– Асю, давай ми спробуємо допомогти. – м’яко іду в наступ. 

Ася здивовано дивиться то на сестру, то на мене. Насправді, мені ця ситуація видається дивною і для мене нетиповою. Я – не філантроп і в чужі проблеми зазвичай не лізу. Але тут… я не хочу, щоб Саша засмучувалась, це раз. І Ася дуже нагадує її саму, це два. Тому, навіть розуміючи, що виглядаю по-дурному, все-одно випитую дівчат, що сталось.  – Може, в квартиру зайдемо? – несміливо нагадує Саша і відмикає благенький замочок на дверях. 

Проходимо в її квартирку. Дуже скромна, але затишна і чиста, відмічаю собі. В коридорчику я вже сьогодні був, неймовірно цікаво, яка ж її хатка всередині. Тому, роблячи вигляд, що не хочу заважати дівчатам в коридорі, проходжу у вітальню і водночас спальню. Квартирка ж однокімнатна. І дбайливо прикрашена якимись милими дрібничками, типу вазочки в кутку, якихось статуеток та симпатичних лавандового кольору накидок на ліжко та крісло поруч. 

Ліжко… Погляд зупиняється на ньому. 

Як їй тут спиться? Що бачить в снах? Вона завжди сама, чи той нахаба Макс теж… 

Так! Досить! – відчуваю, як по венах пробігає жар. “Це не твоя справа!” – суворо кажу сам собі і повторюю кілька разів щоб себе ж і переконати. І справді, дівча – тільки моя няня. Все. ЇЇ особисте життя мене не стосується!

Ага, саме тому я й стою тут, замість давно працювати вдома!

Нарешті сестри заходять до кімнати. Здається, Ася трохи заспокоїлась. 

– Сашо, я в боргу перед тобою за ці шість годин спокою. І хочу допомогти, щоб завтра знову мати ці години. 

– Владе, я… мені не зручно…

– Все зручно! Скажіть мені, що сталося, і я відразу скажу, можу я допомогти, чи ні. Якщо це щось вище моїх сил, чи надто часозатратно, я так і скажу  – додаю, для переконливості і дівчата вже вдвох з цікавістю зиркають на мене. 

– Я…  схлипує Ася, – працюю в квітковому магазині.  Вже рік, і зі старими власниками все було добре. А вчора прийшов новий, і… – мокрим рукавом кофтини змахує сльози, – і сказав що мене витрати, і нема плану, і… зарплату він мені не заплатить! А якщо я не отримаю зарплату, то не зможу за курси заплатити… 

– То справа в грошах? Це можна вирішити без проблем. – навіть радію, що все не так страшно, як спочатку подумалось.