8. Шалений день

Саша

Щось дивне творилось в моїй бідній, захаращеній клопотами голові. Та частина мене, яка за матеріальну сторону, добряче шматувала ту, яка за принципи. Так сталось, що через брехню рідних мені вже якось довелось постраждати, тому її я не переносила патологічно. А якщо це не тільки брехня, а ще й така підла оборудка за моєю наївною спиною, то… то нехай подякує, що обійшлось просто відмовою, а не гучним висловлюванням моєї думки про нього. 

Але…

“Сорок тисяч! Сорок! Чотири і нуль!” – не вгавала ота частина, яка в мене практична. “Рік навчання оплатити за місяць роботи! Місяць! А ти, дурепа, втекла!”. – голосила вона. 

Сердито грюкнувши дверима, я забігла в  свою маленьку квартирку і знявши курточку у пустій вітальні, побрела на кухню. “Заварю собі чаю, та заспокоюсь”, – подумала, ще не уявляючи, накільки помилялась. 

Під шум старющого електрочайника, я навіть щось наспівувати почала, і коли чиїсь руки обійняли мене ззаду – від шоку заверещала так, що навіть чайник стало нечутно. 

– Макс! – враз охриплим голосом вимовила, як тільки відновила дихання. – Ти що тут робиш? Як ти… відчинив двері. 

– Ключами. 

– Де ти їх взяв? 

– Ти ж сама дала! – навіть трохи ображено глянув на мене. 

– Дала, щоб ти допоміг мені налаштувати комп’ютер. А потім назад забрала! Забув?

– Не забрала. Точніш, забрала, але я зробив дублікат.  

– Дублікат?! – потроху самовладання до мене повертається, і я вже починаю злитись. Це що таке за день сьогодні? Спочатку з роботою подвійний (по-четвірний – в’їдливо кольнуло моє практичне альтер-его) провал, потім – “сюрприз” у моїй квартирці. 

– Макс, я хочу, щоб ти пішов! – вкладаю в свої слова всю холоднокровність. Давно вже пора було все це завершувати, та я не наважувалась. 

– Ні, ти цього не хочеш! – дивиться мені в очі, наче намагаючись загіпнотизувати. – Просто ти не готова до серйозних стосунків, а я тебе налякав своєю пропозицією. Тому я готовий почека…

– Ні! Макс, ти не зрозумів! – сердито обриваю його, – Між нами все. Більше ніяких стосунків, ні серйозних, ні навпаки! 

– Добре, добре, я зрозумів! – Макс жартівливо підняв руки догори.

Нічого він не зрозумів, судячи по його виразу обличчя. Це ж треба бути таким самозакоханим нарцисом! Як я тільки раніше цього не бачила? 

– Залиш мене, будь ласка. – пробую більш “лайтовий” підхід. Мені б зараз просто відпочити від всього, а не намагатись щось довести хлопцеві, який мене не чує! 

Хоча, я його розумію. За ним пів-універу сохне. Красень, вже працює на себе, пафосно влітає на парковку на власному ядуче-жовтому спортивному авто… Звісно, йому дивно, що якесь дівчисько йому відмовляє. 

– Ти хотіла чаю? Давай, я тобі зроблю! – мов нічого й не трапилось, порядкує на кухні-студії. 

– Макс! Між нами все! Я серйозно. І я хочу, щоб ти пішов. 

– Сашо… – нарешті поставив ті кляті чашки вийшов до мене у вітальню. – Я впевнений, ти гарячкуєш. Ось отямишся і пожалкуєш про сказане. 

– Можливо. – відкриваю вхідні двері в коридор. – Та зараз я хочу побути наодинці. У своїй квартирі, до речі! 

– У своїй? Та тобі навіть заплатити за неї нема чим! – фиркає Макс і підходить до мене. – Ти ж маленька дівчинка, яка ще не вміє працювати і заробляти. – голос враз змінює інтонацію. Якісь гіпнотичні, підступні нотки в ньому звучать. – А я б тобі допоміг. Ми б жили разом, і ти мала все, що бажаєш… 

– Є в неї чим платити. Вона працює в мене! – лунає з коридору голос… Влада. Впевнено він з малим проходить мимо Макса і стає поряд зі мною... 

Ні, сьогодні дійсно якийсь шалений день!

– А ти ще хто такий? – впивається в нього поглядом Макс. 

– Шеф Саші. Працює вона в мене, ясно? – в тон йому відповідає Влад, а Владик-менший тягнеться до мене ручками. Якусь мить вагаюсь, чи варто, бо ж може з малим на руках Влад буде розважливішим, та потім все ж забираю. 

– А я її майбутній чоловік! – робить крок назустріч Макс. 

– Що?! – одночасно з Владом перепитуємо. – Я тобі відмовила! – сердито випалюю.  

– Он як…  – якось вже надто задоволено видає Вільховський, – Чув? – це вже до Макса, – відмовила вона тобі! 

– Вибачте, що заважаю, та не могли б ви припинити розважати моїх сусідів. – вмішуюсь в їх “високоінтелектуальний” діалог. 

– Він справді твій шеф? – підозріло зміряє Влада поглядом Макс. 

– Так. Я його няня! – натхненно брешу. Бо ж позбутись їх по черзі буде легше, ніж обох відразу, – І тобі справді, краще піти. 

– Зустрінемось в універі. І там поговоримо! – похмуро буркає Макс, і виходячи, ніби ненавмисно штовхає Влада плечем. На мить я застигаю, боячись реакції на голову вищого і на кілограмів двадцять важчого за нього Вільховського, але той тільки криво посміхається. 

Фух! Здається, з одним все! 

Влад закриває за собою двері, і проходить, не чекаючи мого запрошення, у вітальню.