7. Це вже щось...

Влад

В якійсь дивній ейфорії чекаю майбутню няню між поличками “Лелеки”. Ейфорію пояснюю тим, що скоро зможу відпочити від клопотів з малям і нарешті, почну роботу, якої тут просто гора. 

Але наша майбутня няня все не з'являється. Вихід тут один, та й я його пильную, мов голодний вовк свою жертву.

Немає.

Коли минає, мабуть хвилин п'ятнадцять і Владик починає крутитись на руках, які й так вже затекли, дівча нарешті з'являється. Що цікаво, без парасольки. І явно чимось засмучена, м’яко кажучи. Або розсерджена, бо її милі щічки палахкотять жаром, а очі блискавки метають. 

– Сашо! Ну нарешті! – з радісною усмішкою, о потроху, в передчутті бурі, згасає, кидаюсь їй напереріз. – відвезти тебе з малим додому? 

– Ні! – надто вже непривітно якось відповідає. 

– Ну тоді можете в офісі залишитись. Там є канапа, візочок його, щоб спати, і…

– Ні, це означає “ні” взагалі! – мов грім серед ясного неба, видає!

– Щось сталося? Якщо тебе оплата не влаштовує… 

– Мене брехня не влаштовує! І підлі вчинки за спиною! Вибачте, пане Вільховський, не зможу я працювати у вас. 

– Але чому? – питаю, і ледь себе по лобі не ляскаю вільною рукою від здогаду! Вона якось дізналась, чому її не взяли на роботу в редакцію! От я дурень! Не треба було туди її пускати! 

– Тому що так співпрацю не починають! Нічого взагалі так не починають!– оченята зрадницькі блискотять слізьми, що вже “на підході”. Різко повертається на каблучках і швидко збігає вниз, по східцях. А ми з Владиком, ні в сих, ні в тих, їй в гордо випрямлену спину дивимось…

– Владе… Володимировичу! – смикає мене за рукав Любонька, що певно всю цю сцену бачила. – Там з рекламного агентства телефонують! 

– Пошли їх до біса! – гаркаю, і схопивши теплий комбінезон просто з вішалки, для малого, теж лечу вниз. 

Пізно! Дівчати ніде немає. 

Що ж, зате я вже знаю адресу її контори, тієї, що “На годину”. І хто там шеф, теж. Поїду, і буду там, доки не дадуть її координати. 

***

В тісний захаращений купою коробок офіс з яскравою вивіскою влітаю вже за хвилин двадцять. 

Сонна дівчина за столом зі стареньким ноутбуком і кількома смартфонами здивовано дивиться на мене. 

– Мені потрібен ваш шеф! – безкомпромісно повідомляю. 

– Вибачте, його зараз немає. Якщо ви незадоволені роботою нашої компанії, можете залишити скаргу і ми її…

– Ніяких скарг! Мені потрібне ваше керівництво тут і зараз! – починаю потроху злитись. На себе, звісно, в першу чергу, але і тим, хто “під рукою” прилетіти може. 

– На жаль він не на місці. Можете його зачекати. Хочете, зроблю, вам кави? 

– Не хочу кави. – Тоді, може ви мені допоможете? 

– Давайте спробуємо. – дівчина, здається, нарешті прокинулась, і починає мені подобатись своєю зговірливістю. 

– У вас працює Саша? 

– Саша Дмитренко? Так, він у нас один з кращих…

– Ні, мені потрібен не він, а вона. Тобто дівчинка Саша. 

– Дівчинка у нас одна – тільки я. – винувато розводить руками. Але, можливо, ви маєте на увазі сестру Саші?
– Як її звати? 

– Теж Саша.

– Так! Саме вона мені потрібна! Підкажете, як її знайти? 

– Ну це Саша, який хлопчик, може знати. 

– Добре. А де мені знайти хлопчика Сашу? – про “подобатись” я поспішив, надто нерозторопна вона. 

– Він на виклику зараз. Має скоро бути, але…

– Але? – нетерпляче перериваю її театральну паузу. 

– Але він навряд чи вам її контакти дасть. – видихає. 

– Та що ж за день! Чому? 

– Він сестру дуже береже. Вважає, що вона ніжна і… наівна. Тому…

– Тому ви самі візьмете її контакти в нього сьогодні і передасте їх мені! – Владик починає щось сердито бурмотіти по-своєму, і поки буду тут час витрачати, отримаю нову порцію співів від нього. 

– Що? – очі дівчинки округлюються. 

– Тисяча гривен. 

– Слухайте, ви… 

– Дві тисячі. Одна зараз. І ще одна, коли отримаю контакти і обіцянку від вас, що про це ніхто не дізнається. 

 – Ну я незнаю… 

– Слухайте, я розумію, що виглядаю дивно! Але до Саші в мене тільки суворо діловий інтерес. Вона прекрасно справляється з дітьми, і я хочу, щоб вона в мене працювала. Нянею. Нічого особистого, забороненого, и небезпечного. Я не маніяк якийсь, і не розкидаюсь словами і грошима без потреби. То як? Допоможете? До речі, не тільки мені, а й Саші, бо їй робота потрібна. 

– Зачекайте, хвилинку! – певно, вражена моєю “промовою” на одному подиху, дівчинка щось шукає в ноутбуці. – Ось, секунду! – клікає мишкою, і старющий принтер в кутку починає гарчати, як розбуджений передчасно ведмідь. Владик злякано притискається до мене, і навіть вчасно заплакати забуває.