6. Перші хмаринки

Саша

Додому лечу на крилах! Мене взяли! Взяли на роботу! І я зможу завершити той вистражданий останній рік навчання! Зарплата, звісно, не фонтан, але жити можна. 

Від радощів, ледь не підстрибую, біжучи додому. 

І таки підстрибую, коли на всю вулицю хрипко репетує динамік телефону. 

Леська, моя подруга. Даремно я їй про співбесіду рано розповіла, в неї ж ніякого терпіння!

– Сашко! Ну як? – мелодійний голосок намагається перекричати музику. Леся працює в барі, відколи я її знаю. Роботу вона любить, що здається, не просто працює, а й живе там. 

– Мене взяли!

– То приходь святкувати!

– Нуу не знаю навіть. В мене скільки справ!

– З мене Мохіто! Безалкогольний, як я ненавиджу, але ти любиш!

– Вговорила! Забіжу на п'ять хвилин, щось тобі розкажу. 

“Щось” – це про красунчика-мажора з малям. Добряче засів він мені в голову. Треба вже зізнатись, що замість майбутньої роботи, думаю я про нього. До речі, що там на тій візитці, цікаво? 

Дістаю пластиковий прямокутник оздоблений якимось оксамитом, чи що. Мякенький і досить недешевий на вигляд. 

“Влад Вільховський, віце-директор мережі “Лелека”. 

“Лелека”? Того дитячого ТЦ? Нічого собі! 

І в такого поважного чоловіка досі немає няні? Певно, не все так гладко у Влада Вільховського. Про відсутність мами маленького вже й промовчу. 

– Та, власне, не моя то справа! – закінчую викладати свою історію Лесі. 

– А може й твоя! – зосереджено ловить трубочкою шматочки льоду в коктейлі. – До речі, мені Макс дзвонив.

– Оо, знову він тебе дістає. 

– Жалівся, що ти з ним холодна і несправедлива. 

– Це його слова? 

– Не мої ж. 

– Лесь, він мене втомив. Я вже пояснювала йому, що до серйозних стосунків не готова, до сім'ї тим більше. А він наче зациклився, хоче мене закрити десь, і спостерігати. А я не іграшка! 

– Ну так скажи йому! 

– А я не говорила? 

– Не знаю. В тебе якраз буде шанс. 

– Що? 

– Він має підїхати. Вибач, не змогла відмовити старому другові. 

– Лесько! Я додому, до зустрічі! – швидко хапаю куртку і пробираюсь до виходу, та зустрічаюсь з Максом. 

– Сашо! Нам треба поговорити! 

– Максе, вибач, я поспішаю. 

– Тоді скажу просто тут. Виходь за мене! – остаточно добиває і стає на одне коліно…

***

Ви знаєте дівчат, як не мріють про весільну сукню і, власне саме одруження? Каблучки і оте кіношно-показушне освідчення, всі оті сльози і інші атрибути? Так от, я саме така. Я якщо врахувати, що з Максом взагалі планувала стосунки розірвати, то це просто жах якийсь!

Ох і Леська! Я їй ще пригадаю!
Вона вважає мене дурепою. Макс гарний, з хорошої сім'ї, непогано заробляє, і має купу плюсиків. Певно, не одна дівчина мріяла б зараз опинитись на моєму місці. 

– Максе, будь ласка, встань, на нас дивляться. – незграбно допомогаю йому підвестись. 

– Це “так?” – зазирає в саму душу, сподіваючись побачити там відповідь. Але… Я не бачу в його очах шаленого кохання. Скоріше… бажання, щоб останнє слово було за ним. Щоб витрачений на мене час не був витрачений дарма. Ну хіба з таким поглядом просять ту нещасну руку і серце?

Зустрічаюсь поглядом з Лесею. “Ну ж бо! Давай!” – кричать її очі. 

– Давай ми поговоримо… потім! – лепечу, обережно звільняю свою руку з його і… тікаю. Так, я просто втікаю, мов злочинець від поліції, вискакую у відкриті двері, ледь не збивши з ніг поважну жіночку в хутряному манто, і, тільки опинившись на вулиці, видихаю. 

***

Додому дістаюсь в паскудному настрої. Навіть отримана робота не радує. Відчуваю себе винуватою перед Максом. Але… я давно давала зрозуміти, що не готова до чогось серйозного. І не раз говорила, що його надмірна опіка мене просто душить. Та він не зрозумів. 

Всю ніч мені сниться білявий мажор Вільховський. Начебто це від нього я втікаю, а він намагається наздогнати, тільки маленький Владик на руках заважає. Тому прокидаюсь ще більш втомленою, ніж лягала спати. Ще й похмурий осінній, хоч зараз і зима, дощ, за вікном заважає зібратись. І парасольку треба брати, яку просто ненавиджу скрізь носити з собою. 

По дорозі на роботу все думаю, а чи тікала б я, якби це він стояв на одному коліні переді мною? І чомусь ствердної відповіді не знаходжу. Звісно, тому не бути ніколи, бо ж мажори не цікавляться такими, як я, однак… Так, я б відмовила, але зовсім з іншої причини, ніж Максу. 

– Сашо! – фальшиво усміхається мені Юрій Дмитрович, мій новий шеф з редакції. 

– Доброго ранку! – вітаюся і нарешті позбуваюсь набридлої парасольки, поставивши її в куток. – Коли можна приступити до роботи?