5. Зустріч

Влад

Всю ніч малий прокидався ледь не щогодини. Тому вранці мій стан нагадував мені або якесь страшне похмілля, або ж наче я перенісся у часі і став столітнім дідком з тремтячими руками, червоними очима і поганою пам'яттю. Єдине, що я пам'ятав: мені потрібна няня! І друге: в її ролі я хочу бачити те біляве дівча, яка “на годину”. 

Дзвінок від батька змусив здригнутись і остаточно прокинутись. На перший виклик вирішив не відповідати, раптом він передумає, і більше не дзвонитиме? Але “передумає” і “легко здасться” – то не про мого тата. Ні перше, ні друге!

Тому й не дивно, що екранчик блимає вже втретє, чи вчетверте. 

– Алло, тату? Вибач, був у душі, не чув! – нарешті відповідаю, бо ж дзвонитиме, доки в мене телефон не розрядиться.  

– Ти що собі думаєш? Геть здурів? – волає телефон. 

– І тобі доброго ранку, тату! – похмуро бовкаю. Цікаво, про що це він? Тобто, про що саме зі списку: факапи на роботі, проблеми з Аліною, просто глобальне незадовлення невдячним і недолугим синком? 

– Мені вже Алик дзвонив! Аліна сама не своя приїхала! 

– А он ти про що! – відповідаю. Алик – Альберт Гріг, батько Аліни, татовий найкращий і єдиний друг та партнер. – А Алик тобі часом не сказав, що вона сама від мене поїхала? 

– А ти чоловік, чи ганчірка?! Не міг її зупинити? 

– Якби вона мені не залишила маааленький такий баластик у вигляді Владика, то може б і міг. Але якось вибач, вирішив, що дитина важливіша її примх. 

– Примх? Та ти здурів! Аліна чудова дівчина! 

– Так, вона просто прекрасна, розумна, гарна і найкраща у світі. Тільки я її не люблю. І, що цікаво, мене вона теж! 

– Ти своє “люблю” для рекламних слоганів залиш! А дружина має бути з гарної сім'ї і порядна! 

– А порядна дружина просто так кине свою дитину й поїде куди очі дивляться? 

– Якщо в неї чоловік телепень, то так! – гаркає батько. 

– Тату, я не збираюсь гратись в доганяйку з Аліною. Вона доросла жінка і має право на свій вибір. Навіть якщо батько-самодур в неї його відібрав! 

– Та як ти смієш таке казати про її батька!

– І мій батько теж відібрав. У мене, тату! – на цій ноті вимикаю телефон повністю. Й так голова гуде, а тут ще татка забавляти. 

Стан в мене настільки розбитий, що на роботу їду на таксі. Увімкнувши смартфон, шукаю оголошення… ні, не про нянь, а від компанії “Чоловік на годину”. Але й про нянь мимоходом дивлюсь. Одній навіть співбесіду назначаю, обговоривши, що вона має бути не веганка, не вважати, що дитина має виплакатись, і не послідовниця системи якого доктора, ім'я якого я благополучно забув. 

***

Мій кабінет і офіс “Лелеки” тут знаходиться в самому ТЦ “Лелека”, тільки щоб до нього дійти, треба пройти між рядами та полицями з дитячими речами. І треба ж таке, Владик оцінює кількість публіки і заводить свою чергову арію: “Пора їстиии!” чи “В мене підгузник повний!”. 

Протискаюсь поміж людей, ловлячи незадоволені погляди на невдаху-татуся. Хочу крізь землю провалитись! В сусідньому ряду поміж шапочками та комбінезончиками саме про щось розмовляють дві огрядні тітоньки. Вирішую їх обігнути через відділ іграшок та всіляких дрібниць. 

І раптом серце зрадливо пропускає удари. Бо ж просто переді мною стоїть біляве дівча, яке я хотів знайти! Сам про себе дякую тим тітонькам, через яких я сюди звернув. 

– Сашо! – гукаю з усіх сил, сподіваючись, що то точно вона. 

– Привіт! – повертається до мене білява голівка, і, о диво, Владик перестає голосити і тягнеться до неї пухкою ручкою. 

– Можна? – показує на нього Саша. 

– Звісно! Тільки в нього підгузник, того… – передаю їй малого, винувато дивлячись, як вона хитається під його ношею, але так радісно йому усміхається, наче старого друга зустріла. 

– Можемо змінити! В таких центрах є пеленальні кімнатки. Ходімо? – Саша впевнено крокує вперед з Владиком, а я слухняно плетусь позаду. Не встигаю сказати, де кімната, як дівча спритно питає в консультантки, і посміхнувшись їй, пришвидшує хід. 

***

В кімнатці для догляду за дитиною мого магазину, дівча, яке я бачу вдруге в житті, спритно змінює підгузок моїй дитині. Малий не плаче, навпаки, навіть, здається, усміхається їй. 

Дивина, та й годі! Бо і я, наче дурень, усміхаюсь, милуючись цією картинкою і тишею. Сказати б, справа в жіночих руках, та Владик навіть у Аліни репетував, як маленька сирена. А вона психувала і намагалась зробити все чим швидше. Від того виходило повільніше і незграбіше. Не так, як у мене, звісно, але й не як у дівчиська. Від спогаду про Аліну, розмову з батьком і майбутні проблеми усмішка швидко зникає. 

– Як ти так швидко справляєшся? – питаю, щоб якось відволіктись і не витріщатись на дівчинку. Яка вона все-таки цікава! Зовсім юна на вигляд, але така швидка, легка. Поряд з нею, наче відпочиваєш і віриш, що все-все в тебе вийде. 

– О, в мене двоє близнюків. Там хочеш, не хочеш, мусиш робити все блискавично, а інакше поки переодягаєш одне, друге або розбудить весь дім, або поповзе кудись шкодити.