4. В пошуках

Саша

Вкотре змахую сторінки сайтів в пошуках гарної вакансії. Але… кому потрібна дівчина без досвіду, завершеної освіти та рекомендацій? Правильно, нікому. Але то власнику квартири не поясниш. І власному шлунку, що зрадливо бурчить, теж. 

Відколи ми з братом та Асею переїхали в це місто, відтоді й мотаємось в пошуках роботи та шматка хліба. Сашкові легше, чоловічі руки скрізь потрібні. Але водночас і важче, бо я можу й чаю на ніч попити та спати лягти, а от у нього і дружини Юлі – двоє малят-близнят. Та й одна постійна робота так званим “чоловіком на годину” в нього є. паралельно постійно підробітки находить. На одному з них і був, коли йому виклик прийшов до того білявого мажора. 

Як добре, що татко мене всього вчив! Довелось братика виручати. 

А той мажор… Не соромно йому, здоровому, з обома руками в наявності, когось винаймати? Хоча… в нього ж маля на руках. З малям не дуже на ремонтуєшся. 

Трохи зависаю, замість вакансій і оголошень бачу його очі. До біса гарні! Та й сам він, як картинка. Пощастить же якійсь мажорці. Бо ж на простих смертиних такі, як він і не глянуть! Що це я, поки про нього думала, пролистала оголошення про роботу в офісі неподалік. 

“Асистент редактора газети”. 

Непогано!

“Додаткові обов'язки: прибирання в офісі”. 

Ще краще! Асистент-прибиральниця. Менежер по чистоті?

Але ж поруч геть, навіть їздити не доведеться. І зарплата гарна. Чому б і ні? 

Набираю номер – і не жалкую, бо ж маю запрошення на співбесіду на 9-ту ранку!

***

Саша

Збираюсь на майбутню співбесіду з таким ентузіазмом, що не відразу чую, як репетує мій телефон. 

“Половинка” – висвітлює екран. Так записаний мій брат-близнюк Саша. Мало було нашим батькам, що ми схожі, як дві краплі води, то вони нам ще й імена однакові дали! 

– СашкО – так він мене називає, з наголосом на “о”, – як завжди перекрикує якусь робочу апаратуру. 

– Я тут! – на ходу фарбую губи і тримаю телефон між плечем і вухом. 

– Ти позавчора на виклик замість мене куди їздила? 

– Добрий вечір! Я адресу не памятаю! А що? 

– Там мажор-блондин був? 

– Ага. А що, в нього знов кран потік?
– Голова в нього потекла! Він мене викликав. І сказав, що хоче тебе!

– Пфф! А коли я в нього була, казав, що хлопчика бажає! – регочу, на ходу зав’язуючи шнурки кедів. – Спробуй, зрозумій цих мажорів! З жиру бісяться!

– Ти не регочи, а будь обережна! Тобі мало проблем? 

– Ліміт в мене на них необмежений. А ти чого завівся? 

– Бо дивний він якийсь! Просив твій телефон!

– Отакої. А ти? – показово байдуже запитую. Так, знічевя наче, хоч серце добряче грюкнуло в грудях. А за ним телефон на підлогу, тож доки підіймала, частину Сашково речення прослухала. 

– … чого це я буду всяким роздавати. – продовжує, певно не помітивши, що я не зовсім “на лінії”. – Взагалі подалі від нього тримайся, а то ну його. 

– Саш! Що значить подалі? Ти бачив де він, а де ми з тобою? В нього оренда квартири в тому районі в місяць коштує більше, ніж моєї на рік. І годинник дорожче твого авто. На біса я йому здалась? 

– А ти не здогадуєшся? Всі чоловіки однакові! 

– Ти говориш, як наша бабця! Заспокойся, ніхто не вкраде твою няньку для малих.І взагалі, я тебе більше підстраховувати не буду, йду на співбесіду. 

– До нього?! – вигукує мій динамік. А через те, що пару разів тонув в мене, розтелепи, то вигує хрипко, наче в нього ларингіт, як мінімум.  

– Звісно ні! Я його бачила раз в житті! В редакцію я йду!

– Серйозно? Ким? 

– Прибиральницею! – аж трохи образливо, я в школі 6 років шкільну газету видавала, а це неабиякий досвід! 

– А… ну… тоді йти. Тільки будь обережною. 

– Цьом-цьом, братику! Не переживай, твоя сестричка така ж доросла, як і ти. Навіть на 15 хвилин старша, якщо лікарі не переплутали! 

***

Йти до редакції мені пів-кварталу. І це дуже до речі, бо на таксі в мене грошей немає, а зі своїм хлопцем Максом, що часто підвозив, куди потрібно, ми знову посварились. Здається, вже остаточно. Та й добре, бо ж дістав своїми ревнощами! 

Чомусь знову мої думки кружляють навколо білявого мажора. Щось в ньому таки є. Цікавився мною? Приємно. Фантастично навіть, я б сказала. Думаю, в нього й в ролі одинокого татуся з малюком уваги не мало. Але… від думок про нього навіть моя благенька курточка краще гріє. 

В широкому холі бізнес-центру розгублено “зависаю”. І куди тут іти? 

Хоч би вказівники якісь приліпили на двері. 

Перший поверх – продуктовий маркет. Другий – салон краси. На третьому – величезний дитячий центр “Лелека”. Ех, були б гроші, щось Сашковим малятам купила б, а так… 

Моя контора на четвертому. Але похмура секретариця зміряє мене таким поглядом, наче я якийсь брудненький приблудний песик, і повідомляє, що шеф буде не раніш як за пів-години. 

Що ж… Щоб не мозолоти їй очі, спускаюсь на поверх нижче. Поблукаю в тому “Лелеці”, може щось недороге малим знайду. 

Зависаю біля стенду з гризунками. В малечі якраз зубки ріжуться, гризуть все, як малі бобренята, треба щось вибрати. 

Як тільки рука тягнеться до фіолетових силіконових зайчиків, позаду лунає дуже знайомий дитячий плач. І не менш знайомий голос “Потерпи,Владику, зараз все зробимо. Тільки не кричи так!” 

Так і застигаю з тими зайчиками. 

Мажор з малюком! 

Немає нічого дивного, що татко з дитям знаходиться в дитячому центрі. Але я чомусь гублюсь і намагаюсь в дзеркальці напроти оцінити свій вигляд. Так собі, очі сонні, з мейку – тільки помада.