1. В нас такі не працюють!

Влад

Гірше за переїзд може бути тільки переїзд на зйомну квартиру. З немовлям, що постійно голосить. З купою проблем на роботі, помічниками-олухами, що зняли замість пристойної квартири якусь богом і людьми забуту діру. 
А коли думаєш, що ще трішки, і дах остаточно поїде, у ванній починається потоп, а на телефон комунальної служби ніхто не відповідає. От і довелось в паніці скористатись послугою “чоловік на годину”. Тільки от замість нього в моїх дверях опинилось дівча на вигляд років вісімнадцяти. Власне, не можу сказати, що мені приємно було викликати якогось ефемерного чоловіка для ремонту, але коли рятувати твою ванну збирається дівчисько, що від вітру хитається – це взагалі за гранню! За інших обставин добрячий “розбір польотів” отримали б всі, хто трапив під руку.

Але… 

Але я вже третій день тато-одинак з малям, що репетує, плюється сумішшю, і не дає мені спати. Тому розбір залишимо на потім. А зараз хоч би той клятий всесвітній потоп зупинився! Не уявляю, що з ним збирається робити ця школярка, та вибору немає. Ще трохи, і у сусідів піде дощ. Зі стелі. І, можливо, навіть із вікон. 

– Все майже зроблено! – з'явилось через лічені хвилини із ванної кімнати дівчисько. 

– Та ну? – з недовірою відповідаю і мимо неї у вузькому коридорчику протискаюсь до ванної. Шкарпетка миттєво намокла від того, що вже встигло натекти на підлогу. Крізь зуби прошипівши “Чорт!”, на мить застигаю просто навпроти дівчиська. 

Маленьке, худорляве, з милим личком і… здається різними очима. Синім і карим. Цікаво. 

Та цікавіше те, що кран у ванній поводиться, як кран, а не як міні-фонтан. Закритий, нічого не пропускає. Це ж треба! 

– Як ви… так швидко справились? – від подиву аж на “ви” перейшов. 

– Це моя робота. – задоволено посміхається, демонструючи ямочки на щоках. Зовсім як у Владика-молодшого. А він, до речі, нарешті за ці три дні затих і з цікавістю водить очима за дівчам. – Але мені потрібно п'ятнадцять хвилин, щоб застиг герметик. А доти зараз допоможу вам з водою в коридорі. 

Безпомилково знаходить в комірчині швабру, закочує рукава світлої кофтини і швидко “висушує” підлогу. Дівча робить це наскільки легко і швидко, що я на мить зависаю, згадуючи всих знайомих мені жінок так званого, “мого кола”, включно з мамою Владика. Чи багато з них би отак без рукавичок і кремів для рук кинулись прибирати наслідки потопу? Мабуть, ні одна. 

Як тільки “не зовсім чоловік, але на годину” зникає з виду, Владик заливається плачем.  

– Слухайте, а чому він у вас постійно плаче? Коли спав востаннє? – мов з-під землі виринула! 

– Спав? Еее давно спав… – лепечу, мов двієчник перед суворою вчителькою. 

 – Секунду! Руки помию! – зникає в дверях ванної, щоб за мить з'явитися. – Можна? – показує на Владика, що від плачу почервонів в тон своїй заляпаній сумішшю кофтинці. 

Мовчки даю малого їй на руки. І о диво, в квартирі миттєво запановує тиша! Аж незвично! 

– Де у вас пеленальний столик? – питає. 

– Пеле… що? – перепитую. 

– Ясно. Де ви малого переодягаєте? 

– В спальні… 

Нарешті отямлююсь, веду дівча за собою. Як вона тільки не ламається від ваги малого! Ще й щось щебетати йому умудряється. 

– Ви не проти, якщо я його переодягну? А ви поки суміш приготуйте. – наче й просить, а тон такий, що й не думаю сперечатись, бреду на кухню, як одурманений. Чую тільки, як вона щось мило розповідає малому, а той мовчить, тільки іноді схлипує сумно. 

Коли повертаюсь з готовою сумішшю, бачу, що Владик вже переодягнений в свіжу кофтинку і штанці, а змінений підгузок спакований і скручений лежить на столику. 

– Знайшла! – сіяє задоволенням обличчя. 

– Що знайшли? – не розумію. 

– А принесіть будь ласка, ножички. У вас же є дитячи ножички для зрізання нігтів? 

– Ножички? Еее, мають бути. Я не знаю… – та що зі мною? Щойно був лютий, як чорт, а тут на побігеньках перед якимось дівчам метушусь! Але… за пять хвилин вона врятувала мене й сусідів від потопу, та ще й малий поряд з нею мовчить. І переодягався вперше без криків. А коли я його переодягаю, здається, що сирена голосить. 

Ножиць я не знаходжу. 

Мама Владика, Аліна, привезла мені його і велику сумку з речами три дні тому. Сказала: “Вибач, Владе, але я не готова. Не можу більше!” – і зникла в невідомому напрямку. В сумці я тоді знайшов одяг, підгузки, суміш (дякувати богу з інструкцією), якісь крапельки, креми. А от ножички… Може, в аптечці з малюнком усміхненого і ненатурально радісного малюка? Ай, хай розбирається! Несу їй всю аптечку. 

Коли повертаюсь з аптечкою, моя дивна “гостя на годину” забирає її, а мені передає Владика. Той поглядом до дівчинки немов прикипів! Дивно. Можна було б подумати, що це тому, що за мамою сумує, однак дівча Аліну не нагадує абсолютно нічим. Більш того, навіть діаметрально від неї відрізняється! Аліна – пишна висока брюнетка з яскравим мейком і не менш яскравим одягом. А це дівча – дрібне, худорляве, світловолосе і взагалі, здається, без косметики на обличчі. Природна і симпатична. Хоч і не мій типаж... Про що це я взагалі? 

– Нігтик! – радісно повідомляє мені. 

– Що? – не розумію, про що вона. 

– У малого нігтик не зрізаний. Зламався і робив йому боляче, коли носочок вдягали. Зараз ми його зріжемо, антисептиком промиємо і все. Нагодувати, вчасно переодягати – і спатиме, як немовля! – сама сміється зі свого каламбуру і за секунду дійсно показує мені “трофей” – малесенький прозорий нігтик в руках. – Ось! – каже, і бере мою руку в свою, щоб віддати той нігтик. А мене від одного її дотику якось дивно пробирає. Від руки мурахи розповзаються і по всьому тілу повзуть. 

– І спатиме? Правда спатиме? – розгублено лепечу, не вірячи, що це взагалі можливо. 

– Ну звісно! Діти багато сплять! Якщо їх нічого не турбує і не голодні! Правда-правда! – пояснює мені таким тоном, наче я, дурень, елементарного не розумію! Хоча з іншого боку дійсно дурень, якщо мій син три дні мучився від болю, а я не додумався навіть його причину пошукати!