15

- Йди до хати, - мого плеча торкнулася шершава долоня. Вухо вкрилося теплом від подиху.

Я не стала опиратися проханню Давида, тому що цей гість точно приїхав не до мене. Кивнула і пішла. Правда, один раз озирнулася, помічаючи, що Давид вийшов за межі подвір’я і відвів гостя подалі від наших очей. Ну і Бімових. Чотирилапий люто гавкотів, але згодом стих.

- Хто там? – насупила чоло бабця.

- Це до Давида, - я подарувала їй красномовний погляд, натякаючи, що до нас ті самі гості в ту саму хату.

- Він уже завів тут друзів? – весело докинув Роман.

- Так. Він у мене контактний.

- Який?

- Легко знаходить спільну мову з іншими, - відчеканила дещо дратівливо.

- Це точно, - Роман наче не помічав моїх бзиків. А може і не помічав. Врешті, це на краще.

Стікали в піски часу хвилини, але Давид не повертався. Наш сусід і помічник, мабуть, втямив, що вже не дочекається його, а за тим подався додому, узгодивши зі мною годину завтрашнього виїзду на район.

Ми з бабусею почали прибирати посуд, та як тільки Роман зник з поля нашого зору, старенька зашепотіла:

- Настусю, хто приїхав?

- Той, що Давида привозив.

- Мабуть, приїхав забрати, - припустила вона.

- Мабуть.

Чомусь ця думка гнітила. І злила. Я не могла дати пояснення власним емоціям. Вони стрибали від позначки повний штиль до скрушного цунамі. Наче ПМС почалося, яким я ніколи не страждала. Мої подружки перед місячними - то пігулки знеболюючі ковтали, то солодощі, а я лиш зневажливо на те хмикала, бо зроду не відала про що вони лепечуть. І сподівалася, що не дізнаюся.

- Щось довго балакають, - зауважила бабуся.

Ми товклися на кухні. Домивали і дотирали, аби завтра пофарбувати підлогу.

- Значить є про що, - байдуже знизала плечима, а саму вже ґедзі нервовості перетворили на смикану кікімору. – Ідіть по чистий одяг. Я покажу вам як користуватися душем.

Так було легше. Коли руки й  голова зайняті якимось ділом, дідькові думи не виламують мозок. Ну, поїде Давид. І що? Я ж знала, що це трапиться. І я поїду. Ми нічого один одному не винні.

Показавши бабці майстер-клас з використання душу, я дочекалася, коли вона помиється і заодно показала, наскільки легко користуватися пральною машинкою. Поки я милася, наші речі калапуцалися в наймичці. Так називав машинки-автомат Роман. Мені ця назва припала до душі.

Свій вечір я, як завжди, віддала роботі. Тільки вона не зовсім клеїлася. Очі повсякчас видивлялися у вікно неіснуючі тіні. Я дослухалася до звуків, але не чула нічого. Уже минуло майже дві години, як Давид пішов. Невідомість починала насторожувати. Можливо, він не повернеться. Добре, що хоч встиг усе більш-менш довести до ладу, а про інше подбає Роман. Якось домовимося. Жаль, лиш що Давид вирішив не прощатися.

Я більше години безрезультатно витріщалася на екран ноутбука, але  так нічого путнього не зробила. Не відповіла на жодне повідомлення і коментар. Порожнеча заповнила нутро, яке боліло майже на фізичному рівні. Дивний стан, який оперезав мене настільки несподівано, що почала лякатися власних почуттів. Я ж не закохалася. Цього не може бути. Кохають не так.

«А як?» - миттю відгукнувся внутрішній голос.

         Почулося скрипіння. Я схарапудилася. Зіскочила зі стільця, забуваючи про що думала. Прочинилася стулка й до кімнати повагом зайшов Давид. Я осіла. Дивилася на нього, як на якесь видіння. Уже подумки попрощалася, а він гульк і вискочив перед очі.

         Підступившись впритул, сів за мною, на той же стілець. Обійняв руками і поклав голову на ліве плече. Потерся. Важко зітхнув. Обсипав дрібними цілунками лопатку і знову вклав голову. І все мовчки. Мене скрутило від тих ніжностей. Засудомило живіт та груди. Я боялася наважитися на слова.

- Стасю, - він тулився губами до шкіри і говорив, - коли ти хочеш повертатися до Італії?

- Поки не наведу лад тут, не поїду, - подих дався мені складно. Перед очима вслалася пелена, дивна полуда, яку не могла скинути. – А ти?

- І я не поїду, поки не закінчу тут усе.

- Твій друг приїжджав по тебе? – я зважилася запитати, тому що це було важливо.

- Так.

- І ти не поїхав, бо почав тут переворот?

- Зокрема і через це.

- Є ще причини, які тримають тебе тут? – не натякала на себе, але коли спитала, зрозуміла, як двояко це звучало.

- Є.

Напевно, він вирішив наглядно показати, яка причина тримає його тут. Рвучко піднявся зі стільця, і знову, так як і вчора, посадив мене на стіл, уклинюючись поміж ніг.

Я хапонула повітря від раптової зміни положення, в грудях запекло, однак отямитися не встигла – Давид уже стягнув з мене майку.

- Зажди, - вперла руки йому в груди.

- Чому?

- Давиде, я не зміню своїх планів, - виставила ультиматум.