12

На подвір’ї кипіла робота. Реактивний Роман ідеально пасував врівноваженому Давидові. Їхньому тандему було цілком до снаги звернути гори, але всього-на-всього підводили воду до хати. Мене  у той процес не включили від слова зовсім.

Два дні я просто лежала у своїй кімнаті, бо голова досі відлунювала больовими відчуттями, а спроба зіпнутися на ноги закінчувалася тим, що практично втрачала рівновагу. Давидові про це не казала. Він нагадував коршуна, який не жертву пильнував, а своє потомство. Причім робив це делікатно. Якщо хотів зайти до моєї кімнати, завжди трошки відсовував стулку і питав:

- Стасю, можна зайти?

Я завжди дозволяла. Він обробляв рану на плечі, спалював шкіру гарячим подихом і поцілунками. Далі не йшов. А я чекала. Межа вже переступлена, однак досі розмита. Ціль невизначена. Складалося враження, що Давид боявся власних почуттів до мене. Я також боялася. Нам не було чого запропонувати один одному.

Мій дім в Італії. Там я реалізувалася й призвичаїлася. Там мама, якою б вона не була. Там моє життя. Давид уже інша історія, яка ніколи не стане частиною моєї.

У нього також власне життя. Принаймні, було, поки його не підстрелили. Можливо, в тому, іншому житті, його чекала наречена чи дружина. Можливо, навіть діти. Я нічого не знала про нього. І розпитувати не збиралася, оскільки відповіді не почую. То істина без варіацій. Він же ж одного дня все одно поїде, а що залишиться мені? Розбите серце? Життя? Доля?

Я ставилася відповідально до свого майбутнього, тому ніколи не зробила б подібного із собою. Максимум, який ми могли дозволити – це просто секс без зобов’язань. З часом поцілунки Давида стануть відвертіші, і я не заперечуватиму. Однією пригодою в житті стане більше. Повторювала собі цю мантру, вважала її правильною та раціональною. Не закидалася дурненькими мріями про вічне кохання, оскільки не вірила в його існування. Якби воно насправді було, то статистика розлучень не була б настільки плачевною. Крім того, здоровий глузд – то мій вірний союзник. Завдяки йому стала тим, ким стала. І я подобалася собі такою.

Мабуть, Давидові також, інакше не цілував би так тремтливо-ніжно. Постійно мовчав. Більше від звичайного. Але зовсім не соромився торкатися мене при бабусі чи Роману. Ну, з останнім ясна річ – він думав, що ми подружжя, а от з бабусею ситуація складалася неоднозначно. Про дядька більше ані слова. Я помітила, що вона почала, наче остерігатися починати при Давидові будь-яку розмову, хоча, коли ми залишалися наодинці також не піднімала теми наших спільних родичів. Я б не сказала, що вона ставилася до мене відчужено, радше не бажала слухати правду, яку б почула від мене. Бабця все розуміла і все приймала, але всі ми були її дітьми. Ділити нас на поганих і хороших негідно статусі матері, тому що хороша ненька такого не зробила б.

Бабуся піклувалася про мене наскільки могла. Варила суп і добродушно сварила, коли заставала за ноутбуком.

Третього дня я не витримала лежанини і попри те, що памороки ще крутили перед очима чорними мушками, почала допомагати їй на кухні.

Роман і Давид взялися за втілення великого перевороту. Чоловіків потрібно було смачно годувати, тому що вони тяжко працювали. Пеклися на сонці, але все одно прокопували траншею від колодязя до хати, товклися з підключенням усією необхідної техніки, а за тим в хаті стояв рейвах. І йому треба було давати раду.

Щоб подивитися на всю ту метушню, до нас занадилися сусіди. Хтось приносив молоко, хтось пропонував допомогу, від якої Давид категорично відмовлявся. У нього вже був начерканий план дій, туди більше ніхто не вписувався. Зате тепер всеньке село знало, що Настя привезла чоловіка усього в татуваннях і з хвостиком на маківці. Дивина. Або ж дичина для місцевого люду. Коли справа доходила до закупів провізії, а для цього потрібно було відвідати місцевий магазин, я дивилася на бабцю і казала:

- Краще ви, бо я усіх пошлю далеко і надовго.

Вона всміхалася, але погоджувалася. Кухню я повністю перебрала на себе. Видатними кулінарними задатками не володіла, але щось просте, як то борщ, котлета, якийсь гарнір - могла зготувати без проблем. До того ж, Роман і це нахвалював безперебійно, тому що відсутність дружини не надто благодатно впливала на небораку. Він уже схуд на шість кілограмів.

- Клянуся, останній раз вона кудись поїхала, - бубнів між прийомами їжі. Смачно сьорбав український борщ. Я навіть повірила, що вдався і вийшов непоганим.

- То треба всім чоловікам таке зробити, як зробила твоя жінка, - іронічно врікла бабця. – Цінувати почнуть жіночий труд. А то попривикали, що ми за вами як за дітьми ходимо. Усе під ніс підсовуємо, і все одно не так.

- Я не такий, - жваво заперечив він.

- Ой, та всі ви однакові, - махнула на нього рукою бабця, неначе уже підписала смертний вирок.

- Давиде, скажи щось, - Роман штурхонув його ліктем під ребра, шукаючи підтримки. – Ти ж також не такий. Ти цінуєш свою Стасю.

Ледь помітний усміх ліг на його вуста. Очі знайшли мене, а я вже тонула в тій синяві.

- Я б без неї пропав.

- От бачите! – вигукнув Роман до бабусі. – А ви всіх під один плінтус зрівняли.

- Я багато прожила.

- Не наговорюйте на себе, ви ще молода.

Бабуся засміялася. Я вдала, що мені також весело, але погляду від Давида відірвати не могла. Роман сам не розумів, які струни зачіпав своїми глузливими балачками. Мені ледь вдавалося стерпіти цю проникливість, Давид дивився – я борсалася у багні власних непевностей і протиріч. Нехай би вже на щось зважився, або дивився в інший бік – не мій.