10

Габаритна автівка, поволі, аби не позвбивати всі стовпи, точилася «задом» на подвір’я. Я гукнула бабусю, щоб покликала Давида, тому що нам привезли дошки для шопи. Ми їх замовили на нижньому складі, куди нас возив Роман.

За кілька секунд з городу прибіг Давид. Він там колорадського жука труїв, бо мені цю справу не довірив. Вирвав оприскувач з рук і витурив до бісової матері. Так і сказав: «Йди звідси до бісової матері. Я сам».

Я не горда. Я пішла. Вирішила зайнятися пранням, уже й витягла машинку-бочку, яка стояла в гаражі, але почула гулкий звук й вибігла на дорогу. Нещасний Бім пінився та гарчав, бо такої великої автівки ще не бачив – то для нього, певно, був монстр.

З-за керма автівки визирав поважний червонощокий дядечко, який напрочуд акуратно заточився й до всього взявся допомогти з дошками, хоча це збиралася зробити я. Тільки ж Давид думав інакше.

- Ти збиралася прати, - гримів на мене насупленими бровами. – Йди, - махнув рукою на пральну машинку. – Ми тут без тебе.

Я й пішла. Взагалі-то, останнім часом він дуже нервовий зробився. Ось як втерла плями з шортів, так наче підмінили людину. І до того не надто балакучий, Давид почав крадькома позиркувати на мене. Я ж ловила ці погляди – короткі й пильні, але він вдавав, ніби нічого такого не сталося. Ми неначе у хованки гралися, а знайти один одного не могли. Зайнялися кожен своїм ділом. Проте, коли справа дійшла до прання, і я попросила дати брудні речі, Давид знову показав норов.

- Я сам поперу, - заявив, тяжко сапаючи від натуги – вони з водієм перетягували дошки під паркан.

- У тебе дошки, - я тицьнула пальцем на обрізану деревину. – Де твої речі? Я їх виперу, та й по всьому. Машинка все одно крутить.

- Ти мої труси прати не будеш. Все! Тема закрита.

«Ну і біс з тобою», - це я хотіла сказати, але тільки подумала. При сторонній людині з’ясовувати стосунки зовсім не комільфо. Теліпнуши високо заплетеним хвостом, я подалася носити воду в пральну машинку. Все ж та штука в колодязі значно полегшувала життя – тиць на кнопочку і вода біжить, не треба пупа рвати. Я вже перебувала в збудженому очікуванні пральної машинки-автомат, бойлера, душової кабінки і навіть розмалювала план-схему, де все це розміститься. Звісно, без резонних підказок Давида не обійшлося, як не крути, а він тямив в тому краще, аніж я.

- Стасю! – окрик Давида застав мене біля вхідних дверей. Я йшла по гарячу воду, яка грілася на плиті.

- Що?!

- Йди сюди!

- Нащо?!

- Треба!

Я закотила очі до неба – передумав чи що. Визирнула з-за кутка хати, аж помітила як до двору зайшли два чоловіки. Один старший, з гарним пузцем, елегантними сивими скронями і діловитою ходою, немов до нас сам міський голова завітав. Інший молодший. Схожий на старшого, тому мимохіть закралася думка, що це батько і син.

А що, цілком можливо, судячи з чималих пивних животиків.

 І кого ж бідося до нас знову принесла?

Нічого доброго я не чекала. Насторожилася й вийшла до гостей. Давид з водієм уже закінчували розвантажувати дошки, як раз ручкалися та всміхалися один одному. Червонощокий дядечко на прощання ще й кепкою помахав і поволі випхався з подвір’я.

- А що це у вас тут? – зненацька цікавиться гість, покліпуючи на дошки.

- А вас це яким боком обходить? Ви хто?

- Ооооо, Настю, забили тобі памороки італійські кавалєри, уже рідного дядька не впізнаєш.

Я й второпіла. Нізащо в світі не впізнала б в цьому доглянутому пузаню свого дядька Максима. Він добряче роздобрів за три роки, що ми не бачилися. І напевно з ним приїхав Антон, його син, якого пам’ятала худим, як сухий патик.  Ось що робить з людьми благодать, яка щомісяця падає на банківську картку. Нащо напружуватися, якщо гроші самі пливуть до рук. Таки моя мама найбільша дурепа на цій планеті.

- Охо, дядьку! Та вам, як подивлюся, ниц не шкодить, - реготнула на манер своєї української подружки, яку матір також забрала з собою до Італії. Ми ходили в одну школу, а нині підтримували зв'язок через соцмережі.

- Роки беруть своє, - він почухав пузо.

- А в Антона тоді що? Йому роки приписувати рано. Мабуть, трудовий мозоль?

- Ох, ти! – дядько потеліпав вказівним пальцем – немов мені знову п’ять років і я зловила сусідську кішку, щоб подивитися, де в неї циця. – Така ж язиката. Ходи, хоч обніму, - він розставив руки- парашути, а я виставила свої вперед, заздалегідь вирубуючи будь-яку подобу родинних цінностей, котрих поміж нами не було.

- Не треба, - спинила його порив. – Ви ж не за цим приїхали. Мама телефонувала?

Дядько вмить зблід і підібрався. Навіть пузо втягнув. Його карі оченята застряли на Давидові, який мовчки склав руки на грудях і підпирав дупою паркан. Складалося враження, що мене сторожив – надто пильно дивився. А я собі тільки уявляла, яке враження справив на мою рідню своїм тату і хвостиком на маківці.

- А це хто? – доволі зневажливе питання дядька різонуло нутро.

Хто-хто, а Давид не заслуговував на зневагу.

- Помічник. Від вас же не дочекаєшся. Ви тільки сестру вмієте доїти.