9

- Натискайте цю кнопочку, - попросив Роман, показуючи пальцем на звичайний вмикач, який вони удвох з Давидом прикрутили до дашка колодязя.

Під вмикачем вивели шланг, звідки стікала вода у відро, клацнувши на вмикач. Все геніальне дуже просте і надзвичайно спрощує життя.

- А мене током не шандарахне? – бабця не поспішала тицяти пальцем куди не слід. Все ж страшко, коли мова йде про власну шкуру.

- Не шандарахне, - засміявся Роман. – Сміливо натискайте.

Глибоко вдихнувши, ніби востаннє, бабуся натиснула кнопочку. Нічого її не шандарахнуло, з шлангу побігла вода.

- Ох, - зраділа, наче дитина, якій купили величезного льодяника. – А як виключити?

- Знову натискайте кнопочку.

Характерний клац, і вода зупинила свій біг. Відро стояло наполовину повне. Роман задоволено усміхався. Надзвичайно товариський та харизматичний молодик. Такі знаходять мову з усіма, або ж це Давид вміє зайти мову з будь-ким.

Бабуся уже здалася його чарам і погодилася свердлити в стінах дірки, бо інакше воду в хату не заведеш. Роман хутко зорієнтувався, що для цього треба, а оскільки був сам березнівський, ще й займався будівельним промислом, то чудово знав, де і що можна купити. Власне насоса та шланга саме він купив і привіз. Сьогодні нас чекала велика вилазка в місто, тому що у нього вирвався вільний день, а за тим наполягав закупити або ж замовити усе необхідне для великого перевороту, тільки тоді ставати до роботи. До того ж, він ще мав незакінчене замовлення, яке обіцяв за кілька днів підігнати, і братися до наших забаганок.

Витягнувши з-під телевізора два десятки купюр по сто доларів, я сподівалася, що цього вистачить, але для певності все одно поцікавилася в Романа амплітудою коливань цін на техніку. Він запевнив, що у відведену суму цілком вкладемося, навіть на каву залишиться або морозиво.

Я полегшено видихнула. Зиркнула на Давида. Спокійний, як удав перед бурею. Я почала боятися оцього його спокою. Він мене бентежив, зароджував геть недоречні думки, в яких він обіймає мене не тільки для того, щоб втішити, а зовсім з іншим підтекстом.

Я ганьбила себе на чім світ стоїть, відкидала навіть можливість якихось амурних почуттів між нами, але уночі, заплющуючи очі, бачила синю безодню, яка втягувала на свої глибини й обіцяла потаємну насолоду. Коротше, за мною плакала божевільня, бо іншого пояснення не знаходила. І як не намагалася триматися від Давида подалі – це здавалося місією нездійсненною, адже хоч-не-хоч, але живучи під одним дахом точки дотику завжди знаходилися.

- Ну, давайте на вйо, - скомандував Роман, відсовуючи мені дверцята свого «чоботка». Так це авто називав Давид. Для мене звичайний фольксваген, але з будкою.

Я залізла в ту будку, хлопці сіли спереду, жваво дискутюючи про якісь дюбеля, різьби, фільтри і так далі. Не вникала в їхню бесіду, в подібних справах темна, немов первісна людиняка перед лицем глобального потепління.

Першим ділом ми заїхали до великого будівельного маркету, який називався «МаксіБуд». Там придивлялися до гідрофора, Роман завзято пояснював, що завдяки цій штуці в хаті буде вода. Але вона дуже шумить, тому варто вивести її надвір й змайструвати дашок та підставку, аби захистити від дощу, сонця, сильних морозів. Я покивала його розумностям, а сама чомусь дивилася на Давида. Мій погляд волав «Рятуй!» Одначе, на заклик лиш стенув плечима, мовляв терпи – терпець тебе шліфує.

Насправді, шліфував мене Роман, тому що змусив дивитися на душові кабінки. Я хотіла щось просте, нескладне в користуванні, аби бабуся з легкістю впоралася. Пральну машинку збиралася обирати за тим самим принципом. Правда, на неї ми поїхали дивитися до крамниці під назвою «Обнова», потім Роман потягнув нас до «Олімпу», а насамкінець ми опинилися в «Дзвінку», порівнюючи ціни та характеристики техніки. Приблизно визначившись з тим, що будемо купувати, я побігла в банк обмінювати валюту. Хлопці чекали мене на вулиці, знову таки ж обговорюючи щось своє. Коли я вийшла, пролунала пропозиція сходити на морозиво. Висунув її Роман. День був жаркий, тому радо погодилася, чимчикуючи за високим молодиком тридцяти двох років. Саме стільки років було сусіду бабусі. Він був жилавий і метикуватий, але при цім дуже поміркований, адже не возив би нас по цілому місту, змушуючи прискіпливо придивлятися до кожної дрібнички в обраному предметі побуту.  І він подобався Давидові, то було видно неозброєним оком.

Малесенька крамничка під назвою «Капітошка» тіснила в собі все, що тільки можна. А насамперед тут продавали морозиво в кульках. Смак можна було вибрати який завгодно, палітра приємно вражала. Я навіть не очікувала, що в маленькому Березному можна віднайти такі скарби. Кожен з нас взяв по дві кульки, коли Роман витягнув гроші, щоб заплатити, а Давид жартома утнув:

- Шеф платить, - і покивав на мене.

- У мене такий самий шеф, але поїхав, - поглузував Роман у відповідь.

- То нащо відпустив?

- А хто б її втримав? Вона вирішила і вона поїхала, добре, що хоч мені сказала.

- А могла не сказати? – докинула жаринки я.

- Могла. Вона в мене самостійна. Але хай їде, - він знизав плечима, неначе вибачався перед нами, що дружину відпустив. – Хай подивиться на поляків. Їй цікаво стало.

- І як враження? – я простягнула молодій продавчині гроші за морозиво.