8

Ми з бабцею, як дві сороки. Учора погиркалися через Давида, а ранком зазирали у вікно кухні, бо він вийшов на двір й почав умиватися, майже засунувши голову під рукомийник. Їх ще колись називали дачними. Нині вони виготовлялися з найрізноманітніших матеріалів, але в бабусі досі стояв радянський із чавунного сплаву: важкий, але вічний. Влітку це чудовий варіант аби освіжитися. От Давид під ним і полоскався.

         Свого чуба нарешті стягнув у хвостик на маківці, скориставшись резикочками, які для нього купила. Одягнув чисту футболку, шорти і сланці. Усе сиділо ідеально, тому я була надзвичайно задоволена собою.

- Гарний, - підкидає кнедлика бабця, сьорбнувши кави, яку я зготувала.

Здивування не покотилося фібрами моєї душі, бо це звична річ – ось такі витребеньки. Любила моя бабуся прекрасне, а Давид справді був гарний. То майже гріх не зауважити це: широкоплечий, високий, риси обличчя дещо грубуваті, але чітко виражені, а татуювання вздовж лівої руки надавали йому якогось особливого флеру. Загадковості, таємничості і певної чарівності. От і залипли ми з бабцею, неначе дві курки на нового півня.

- І руки не з дупи, - далі коментує вона, спостерігаючи як Давид став біля шопи й взявся пильно її роздивлятися. Потім його погляд майнув до колодязя, неначе він щось задумав, але ще не знав як це правильно втілити.

- Ага, це не ваш син, який показується тут рідше, аніж я, - може й занадто длубонула, але це була правда.

- Що ж я зроблю, - важко зітхнула бабця. – Доля моя така щербата – доживати віку самотою, хоча маю дітей і онуків. Мабуть, не правильно виховала.

А це було боляче, але справедливо. Бабуся всіх нас витягнула на своїх плечах, однак вдячності нашої досі не побачила. Мене і маму не виправдовувало те, що ми далеко: ніщо не заважало навідуватися частіше. Замість тижневої подорожі на моря можна було б навідатися сюди, до бабці, але ж мені кружляла голову молодість та перший успіх на соцмереживному поприщі, а мамі італійський кнур.

- Стасю!

З двору долинув вигук Давида.

Він подивився просто у шибку, де ми, пускаючи слину, за ним спостерігали, й обидві, немов ошпарені, відскочили від вікна. Я оговталася першою і вибігла на поріг, сьорбнула кави награно-показово і солодко обізвалася:

- Що?! – навіть оте «Стасю» мене не тригернуло. Звикала до нього. Подобалося, особливо, коли хриплуватий бас Давида підживлювався голосними інтонаціями.

- Йди сюди, розмова є.

Я підійшла і стала поруч нього. Він озирався довкруж, а я, як мавпочка, повторювала за ним: не могла втямити на що ми дивимося.

- Каву ти варила? - його віченьки зупинилися на моєму горняті.

- Так.

Не питаючи дозволу, забрав горня з моїх рук і ковтнув гіркого трунку. Я пила каву без цукру, але з вершками. Зачаровано спостерігала як смикнувся його кадик, а писком вимлоїлося задоволення.

- Смачно, - і знов сьорбнув. – Стасю, а скільки фінансів лиши мої друзі на моє утримання?

Уся чарівність канула в прірву. Так м’яко стелив,  і так незручно спати.

- Багато, - бовкнула знічев’я.

- Конкретніше, - попросив, знову прикладаючись до горняти губами.

- П'ятнадцять тисяч.

Він примружився, знову оглянув обійстя і заговорив.

- Як ти поставишся до того, що ці гроші ми використаємо в більш корисних цілях?

- Це ж як? – спантеличено муркнула я.

- Купимо насоса і кинемо в колодязь, щоб не тягнути воду руками. До хати також проведемо воду. Поставимо пральну машинку, душову кабінку і мийку. І треба дощок замовити на шопу. У вас десь тут є пилорама?

- Я не знаю, - мій конфуз стрибав вище голови.

Чекала почути все що завгодно, але не те, що він збирається зробити переворот.

- Нічого, по ходу діла розберемося. То як тобі ідея?

- Занадто грандіозна. Як ти все це сам зробиш? І бабуся може не погодитися.

- Бабусю я беру на себе, а допоможе мені сусід.

- Який сусід?

Я вкотре безглуздо озирнулася. За гаражем жило літнє подружжя, ще старші від моєї бабуся, з іншого боку начебто молода сім’я, яка три роки тому купила хату, але я їх і не бачила за ці дні. Бабуся розповідала, що дружина подалася до Польщі збирати огірки, двійко дітей кудись спровадили на літні канікули, а сам голова родини перебивається тимчасовими заробітками, а за тим вдома буває дуже рідко. Я знала, що його звати Роман і бачила тільки один раз, коли він автівкою виїздив з подвір’я.

- Роман. Я вже домовився.

Мені таки заціпило. Коли він встиг домовитися? Тільки ж третій день тут.

- Настусю! – конфуз набрався переляку.

Бабуся вклинилася занадто несподівано, я аж підстрибнула.

- Що?!

- Мама дзвонить! – мені хотілося заматюкатися. Знайшла час, коли телефонувати. У нас тут переворот майорить на обрії. – Ти що, не сказала їй, що їдеш до мене?