Вечір. За столом маленька родина. Це якщо глянути збоку, а якщо копнути в корінь – то одразу відкриється інша картинка.
Давид, як і вранці, їв з апетитом, скоса позиркував на мене й бабцю, тому що ми погиркалися. І все через нього. Падлюка.
Хоч, і не причетний, але все одно падлюка.
Коли я приперла додому торби, усе розклала на свої місця, бабуся заходилася влаштувати оглядини нового вбрання для Давида, проте я заперечила. Щоб поміряти, спочатку треба помитися.
- Він і так чистий, - заперечила бабця.
- Ні, він не чистий, - наполягала на своєму я.
- Хіба, він горав чи шо? В лікарні відлежався, а тут, у нас, лиш двір перейшов. Де він замазався? Не видумуй!
- Я не видимую, - далі гнула свою лінію. – Навіть, якщо він нічого не робив, все одно спітнів. Це ж тіло. Ще й он спека надворі.
- А я кажу, що видумуєш, - артачилася далі. – Пані зробилася в своїй Італії. Все їй не так.
- Ваша пані, що в Італії, а що тут – пахає, як віл. Мені з неба нічого не впало. А він, - я тицьнула пальцем на Давида, який смиренно сидів на ліжку серед купи лахів, - все одно спочатку помиється.
Після цього я прожогом вискочила з його кімнати й до вечора закрилася своїй. І справа була не в злості чи образах, я банально закинула свою роботу. Месенджери тріщали від повідомлень, на які уже прийшов час дати відповіді. До того ж, моя діяльність напряму залежала від кількості замовлень. Чим більший об’єм роботи, тим кращий заробіток. Відповідний імідж я собі створила, тепер не працювала на ім’я, а воно на мене. Ігнорувати нові замовлення, ще й вигідні, - це прямий шлях до прірви.
Увечері, близько восьмої, бабуся покликала мене їсти. Вона поводилася відсторонено, трохи по-дитячому, та якщо чесно, я не зважала. Може, в старості також поводитимуся отак, і онуки будуть терпіти мої вибрики, тому що подітися від мене не буде куди. Звісно, спочатку треба наважитися на дітей, щоб нажити онуків, однак поки що у мене не було цього в планах. Та й взагалі, я все частіша замислювалася над тим, що моє життя мине без дітей. Не хвилювали вони мене анітрішки. І зачудування не викликали. Життя настільки класне – змарнувати його на писклявих спиногризів перспектива не з найкращих.
Напевно, отак мовчки, я й пішла б з-за столу, лягла б спати раніше, але на плиті грілася каструля з водою. Бабуся вирішила помити Давида чи він сам – то уже не важливо, головне, що до голосу здорового глузду хтось таки дослухався.
Швидко покінчивши з тушеною картоплею, я подякувала й вийшла на двір. Між гаражем та шопою для дров був просвіток, де я облаштувала собі місце для купання. Винесла туди стілець, на одну зі стін гаража понабивала цвяхів, на які вішала рушник, одяг, ковшик для води, а в самому гаражі тримала велику пластмасову миску, призначену тільки для купелі.
Поки вода грілася, я підготувала все необхідне, збігала по рушники, а потім знову показалася в кухні.
- Давиде, ходім покажу, де можна помитися.
Він хутко піднявся й почимчикував за мною. У просвіток потрапляло світло від вуличного ліхтаря, тому навпомацки ми не переміщалися.
- Ось рушники, - я повісила їх на цвяшки. – Це ковшик – будеш собі воду зливати, шампунь я тобі купила… Не знаю чи ти бачив.
- Бачив, - озвався він.
- Добре. Тобі чимось допомогти треба? Ти донесеш воду?
- Я потихеньку впораюся.
- Ага.
«Потихеньку» в моєму розумінні означало, якось викручуся, але в тебе допомоги не попрошу. І хоч я була далека від медицини, однак розуміла, що важке йому підіймати не можна. Шви розійдуться, а тоді чекай нових проблем. А вони мені не потрібні. Досить й цих, що маємо.
Крутнувшись на місці, я підхопила відро, яке стояло на порозі, явно очікуючи на свою участь у водних процедурах, і перелила гарячу воду з каструлі. Бабці в кухні вже не було. От і добре.
Біля колодязя розбавила гарячу воду холодною й помітивши Давида гукнула:
- Йди по шампунь. Будемо митися.
За хвилю він повернувся з шампунем і чистими речами.
- Дякую.
- На здоров’я, - весело відгукнулася. – Роздягайся.
- Навіщо? – здивувався він.
- А митися як?
- Я сам помаленьку. Дякую, - і потягнувся за ковшиком, який я тримала в руці.
- Все в тебе помаленьку, потихеньку, - обізвалася глузливо. – Попросити в жінки допомоги для тебе ганебно?
- З такою жінкою як ти жоден чоловік не пропаде, але дай мені можливість хоч трохи відчувати себе чоловіком поруч тебе.
- Ти поранений, - розгублено забелькотіла. – Я просто хочу допомогти.
- І я вдячний. Вперше зустрів таку, як ти.
Багато двозначностей пролунало в його голосі. Проігнорувати їх не виходило. А те, що вода холоне, я й вже забула.
- Це ж яку? – завелася з півоберта.
- Для тебе не існує перепон. Якщо треба, ти їх обійдеш чи перестрибнеш, але все одно здолаєш.
#494 в Жіночий роман
#1690 в Любовні романи
#386 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 30.10.2023