6

Не знаю як мухи, а ми з бабцею звуків не видавали. Мухи, взагалі-то, також мирно сиділи на фіранці та спостерігали за тим, як уминає сніданок чоловік, який з’явився в цій оселі вперше за багато років. Дядько Максим до уваги не брався, бо судячи зі стану обійстя, він тут нечастий гість. Майже рідкісний, як вимираючий вид якоїсь тварюки.

Давид їв гарно, з апетитом. Настільки смачно, що мимохіть і я почала частіше ложкою навертати смажену картоплю. Насправді, моя бабця дуже любила бульбу, мала безліч рецептів страв саме з цим овочем, бо він вважався другим хлібом. Та й хіба треба далеко ходити, учора були тумачики, сьогодні бараболя смажена, а на вечерю, - всі шанси, що буде тушена. 

Правиця Давида привернула пильну увагу бабусі. Звісно, вона втямила, що я його ощасливила, але все одно ніби чекала якоїсь бурхливої реакції з його боку, однак минали хвилини, а він жував бульбу, запивав молоком і щасливо мружився. Таке враження, що нічого смачнішого не їв.

Бабця аж цвіла. З кожним помахом ложки її усмішка ширшала. Вона часто згадувала мого тата, який також любив бульбу. Як порядна теща, постійно годила йому, бо й тато був хороший. Тільки жаль, що хороших завжди запрошують до раю першими. І хоч я не була надто побожною, до церкви не ходила, але не сумнівалася, що мій тато потрапив до раю.

- Давиде, - зненацька порушила тишину бабуся, трохи боязко подивляючись на нього, - можна вас щось запитати?

Він здивувався, але махнув головою на знак згоди. Пасма, заткнуті за вухо, впали йому на очі, але хутко дав їм раду. Я б їх підрізала, або в модний хвостик на маківці закрутила, як любили козиряти парубки з такими зачісками. А тоді згадала, що нам його передали тільки з пакунком, де лежали матеріали для обробки рани, і все. Більше нічого. Жодної лашини, взуття, чи хоча б гребінця.

- Скільки вам років? – перериває потік моєї свідомості бабця і я відкладаю ложку. Навіщо їй його вік? Видно, що не старий. До тридцяти, не більше.

- Двадцять дев’ять, - смикає вуста в посмішці, але не наважується розпустити її повністю.

- А моїй Настусі двадцять чотири.

Зачувши це, я нагородила бабцю красномовним поглядом, де читалося «Чи ви здуріли на старості літ? Нащо йому це?»

- Давиде, - повела вона далі, немов наші спантеличені писки, себто мій та Давида, зовсім  її не турбували, - а чим ви займаєтеся?

Святий Боже, святий кріпкий!

Моя бабця таки здуріла. Хіба не зрозуміло, чим він займається, якщо нам привезли купу доларів і наказали в себе сховати.

- Я багато чим займався, - пролунала беземоційна відповідь. Давид і поводився відповідно: ані поглядом, ані емоціями не виказав гніву чи дратівливості. – Трохи будівельник, трохи мандрівник…

- Що будували?

- Будинки, - хитро всміхнувся, а я вирішила, що годі цього словоблудства.

Він все одно нічого не скаже, тай не потрібно нам це знання. В даному випадку приказка «Менше знаєш – краще спиш» ідеально пасувала до ситуації.

- Твої друзі привезуть тобі якийсь одяг? – я скептично глипнула на джинси, футболку та його босі ноги. Кеди стояли в коридорі. Він сам їх виніс. Коли – ніхто не бачив.

- Не привезуть, - Давид повністю переметнув увагу на мене.

- Який у тебе розмір? – перейшла до справи.

- Я не маю чим тобі заплатити. Може, у вас десь завалявся старий чоловічий одяг, я радо прийму.

- Не треба платити. Твої друзі залишили гроші на твоє утримання. Вони тобі не сказали? – здивувалася я.

- Ні, - його чоло вкрили поперечні зморшки, глибокі, немов рівчаки.

- Ну, тоді сам з ними розберешся, - відмахнулася, бо знання не завжди сила. – То який у тебе розмір?

Ось що важливо. Бо не можу я показувати свого чоловіка колишнім односельцям без проформи. Це ж як виходить – приїхала з Італії вся така пава, а чоловік на патлате опудало схожий.

- Верх п’ятдесят два, низ п’ятдесят.

- Взуття?

- Сорок п’ять.

Я кивнула. Навела приціл пильніше, звіряючись на око чи правдиві розміри назвав. Плечі широкі, може й був будівельником, м’язи гарно розвинені, але без спортзалу не обійшлося. А ще пам’ятала, коли шукала його пульс, і мацнула за руку – це не рука будівельника. Хіба, колишнього. Надто м’яка. Це він бабусі нарозказує казочок, вона радо вислухає, а я так легко на брехні не ведуся. Будівельників не викидають підстреленими посеред села.

І чому його викинули саме тут? Чому не відвезли на якийсь пустир? Відповідь сама напрошувалася – значить хотіли, щоб його знайшли.

- Добре, - мовила радше собі, аніж їм. -  Я на Березне, - а це вже адресувала бабці.

Дорогою до своєї кімнати я витягла п’ять стодоларових купюр з-під телевізора. Для того, щоб вдягнути й взути свого судженого-рядженого цілком достатньо. Березне – містечко середнього достатку, відповідно ціни також середні. Хоча, я трохи погано орієнтувалася, де можна купити одяг, в моїй пам’яті це тільки маленький базарчик, але минулого виїзду помітила багато нових крамничок, а навпроти автовокзалу височів АТБ. І його вартувало відвідати.