5

Я здавалася собі занадто легкою. В тілі оселилася невагомість. Це як пурхати з хмаринки  на хмаринку. Хоча я ніколи цього не робила, бо в принципі не могла. Та й ніхто не міг. Силу тяжіння здолати неможливо. Хіба в космос полетіли. А може я там?

- Стасю… Стасю…

Я обернулася, але позаду нікого не було. Проте чітко розуміла, що мене хтось гукав. Голос був чоловічий. Відлунював глибоким басом. Я вже десь чула цей голос, але не могла згадати де.

- Стасю… - долинуло над головою.

Я підняла очі увись. Навкруги неозора глибина, а на мене дивиться він. Упізнаю його. Я знаю ім’я, тільки вимовити не можу, немов рот зашитий.

Він простягає руку, втягує синявою погляду, яка зваблює й прохає піддатися спокусі.

- Стасю… - ця усмішка. Хочу торкнутися губ…

Випростую руку, до зваби лишаються крихти сантиметрів, але десь кукурікає півень. Я прокидаюся. Важко дихаю. Хапаю повітря ротом, але нахапатися не можу. В грудях пече. Піжама мокра, а перед очима таємнича синява, яка кликала «Стасю».

- Господи, - мазнула себе по писку. – Присниться таке ж.

Я витягнула телефон з-під подушки, на годиннику майже шоста ранку. Не зовсім можу розібрати чи кукурікав півень насправді, і чи гукав мене чоловічий голос. Я стривожилася. Чомусь здалося, що був саме чоловічий голос. Стасю…

Ось тут мене й підкинуло. Я зірвалася з ліжка й вийшла до вітальні. Хоча, ні – радше вилетіла. І прислухалася. Довкруж тиша притаманна затишним ранкам: цвіркотять птахи, десь дереться півень, точно не бабусин, бо звук долинав далеченько, а з кухні чутно брязків кухонного начиння. Мабуть, бабця взялася чаклувати сніданок для нового пожильця. Нам удвох багато не треба. Ми до їжі паралельні. Можемо каструльку гречки всенький день топтати, але тепер в хаті чоловік, ще й з добрячим прибамбасом.

Учора він не захотів вечеряти, відмовився. Бабусі це не сподобалося, бо хай там як - вона приготувала тумачики, підливу з м’ясом і салат. А він не їв. Подібне прирівнювалося до диверсії.

Чи хоча б сніданком не погребує? Бо якщо так, то сидітиме неборака голодний, або сам добуватиме харч. Я свою бабусю знаю – вона добра до пори, а коли щось не так – чекай прочухана.

Повертатися до ліжка уже сенсу не було. А от попрацювати трохи -цілком. Я привезла з собою ноутбук, але за ці дні так й не відкрила. Він уже й розрядився напевно. Але перед тим як відійти  у віртуальні засвіти, я хотіла перевірити чи все добре з Давидом. Може він мене насправді гукав, а я подумала, що то сон.

До дверей кралася навшпиньки. Притулилася вухом, ніби могла таким чином щось почути. Чула власне серце. Так гупало, що подих мимоволі збивався. Я намагалася його вирівняти, але дарма. До того ж, за дверима ані звуку. Аби переконатися напевно, я обережно прочинила стулку. Благо, вона не рипнула.

Доста трошки просунути голову, зиркнути одним оком на ліжко і….. І перелякатися.

Давид сидів на ліжку. Без футболки та штанів. Лиш у спідньому. Дивився на мене. Як перестрашене і недозріле дівча, яке начебто й світ побачило, і голих чоловік – я брязнула стулкою. Закрила. А потім відкрила, бо він мене все одно побачив. Настільки дурною я почувалася вперше за весь час свого тлінного буття.

- Доброго ранку, Стасю, - глибокий бас пустив попід піжамою сироти. І це Стасю… Аж памороки мною крутнули.

- Ти мене гукав? - якщо соромитися, то вже до кінця. А як ще могла себе виправдати – тільки прикидатися дурненькою.

- Ні.

- Що ти робиш? – я помітила на ліжку розкладені бинти і якісь пляшечки, однак переступати межі кімнати не поспішала.

- Рану обробляю.

- Допомогти?

- А ти хочеш?

Дивне запитання. Я багато чого хотіла від цього життя, але це не означало, що могла отримати.

На його питання я не відповіла. Просто зайшла до кімнати. І зніяковіла. Він не спускав з мене синіх очиськ, а я вже липла поглядом до татуювання, яке простувало від шиї по передпліччю і закінчувалося на зап’ястку лівої руки. Рослинний орнамент перегукувався з геометричним візерунком, утворюючи органічний малюнок. То було гарно. І мабуть щось означало.

Аби остаточно не видати своїх дивацтв, я підійшла й нагнулася над Давидом. Шукала ту чортову рану. Вона ж десь була. Біда, що очі в труси пірнули. Може, мені здалося у вранішній імлі, але крізь спіднє яскравіла ерекція. Боже, де ж та бісова рана! І він мовчить. Ну, хоч би щось сказав.

- Ну, що скажеш? - раптом озивається, а я підскакую підбитим сайгаком.

- Про що?

- Про рану, - клянуся, мені здалося, що він знущається наді мною.

- Повернися до вікна, - видаю діловито й махаю на шибку.

Він осміхається, але починає перекидати ноги на інший бік ліжка. Кривиться. Напевно, болить. Тільки я досі не бачу, де болить. Тому хутко оббігла ліжко, знову придивилася і таки помітила з лівого боку, під ребрами, продовгувату червону рисочку. Ну, нарешті. Проте одразу виникла інша спотикачка: а чим я допоможу?

- Що робити? – і дивлюся на пляшечки та бинти.