4

Кудлату звірюку звали Бім. Він прийшов до бабці сам. Втік від сусідів, які ледве не заморили його голодом. Мабуть, шосте чуття привело небораку на бабусин поріг, де він відключився.

Бабуся подумала, що здох, але всього лиш втратив свідомість. Коли вона спробувала винести його за межі двору, цуценя заскавуліло – серце розтануло. Отак і залишила в себе. Він їв все що бачив, поки не наситився настільки, що почав перебирати харчами.

- Такого голодного собаки я ще не бачила, - вела розповідь бабуся, а цуц поклав голову їй на коліна та дуже уважно слухав. – Мені здавалося, що в нього пузо репне, але він все одно їв.

- Чому Бім? – поцікавилася я та дуже обережно простягла руку й поклала псу на голову. Йшов четвертий день нашого знайомства, який ознаменувався тим, що волохатий господар нарешті припинив на мене гарчати.

- Хіба не видно, чого Бім? Він білий, а вушка рябі.

- Ааааа…. Фільм такий був! – згадала я. – Я малою його дивилися, але вже погано пам’ятаю сюжет.

- Він такий щирий, а розумний, - захоплено всміхалася бабця. – Чесне слово, як людина. Все розуміє, що я йому розказую.

Я не мала сумніву в правдивості її слів, бо пес і зараз дуже уважно слухав нас. Дозволив погладити себе по загривку, якого навіть не настовбурчив. В пелені  білої шерсті змигувала моя обручка на пальці. Тоненька й золота. От тільки названий чоловік усе доїхати не міг. Ми вже бува подумали, що його не буде.

Після візиту трьох добродіїв я хутко метнулася до міста, поміняла долари в банку і купила дві обручки. Продавчиня дивувалася, коли зачула прохання показати обручки, але поводилася привітно. Лиш в кінці не стрималася і врікла:

- Зазвичай, до нас приходять парами по обручки.

- А ми незвичайна пара, - всміхнулася їй.

Свою прикрасу насунула на палець одразу, а для майбутнього чоловіка поклала у поліетиленовий пакунок й засунула в гаманець. То була єдина вилазка в Березне. Поки що. Я намагалася не дуже десь світитися, аби не пересікатися зі знайомими та не розповідати їм побрехеньок.

Досить було того, що автобусній зупинці зустріла колишню однокласницю Зою, яка не вгавала всю дорогу від Кам’янки до Березного. Як добре, що цей шлях зайняв якихось п'ятнадцять хвилин. Усі інші дні я просто не виходила за межі двору. Та й не було як, тому що куди б оком не кинула - бачила роботу. І починала злоститися, оскільки справа не стосувалася моєї ліні, я виросла в селі і знала, що і як потрібно робити, а того, що у бабусі назбиралося багато суто чоловічої роботи, за яку відповідав дядько Максим, мамин брат.

Я точно знала, що кожного місяця вона пересилала йому гроші, аби він дбав про бабусю та обійстя. І дядько звітував, що все перфектно,  насправді ж я застала перекошену шопу, де лежали дрова і куди було страшно заходити, бо здавалося, що тебе зараз привалить, металева закривачка на бражнику прогнила і її не завадило б поміняти, бо провалитися – то раз плюнути, гусак на колодязі поіржавів та потребував заміни, чи хоча б оливи на перший час, щоб не скрипів, і ще купа всього. Про город я взагалі мовчу. Виявляється, його бабусі виорав сусід через дві хати, якому вона добре заплатила.

Почувши це все, я кипіла, мов чайник на плиті. Думати про якогось незнайомця, що мусив стати моїм чоловіком, просто не було ані часу, ані сили. Я тупо ішачила і вихлюпувала злість на бараболю, яку підгортала, на пошуки моркви, що втонула в заростях кропу, на гусак від колодязя, якого змащувала, відкопавши в гаражі поклади солідолу. Моєму манікюру прийшов остаточний гаплик, як і терпінню. Одначе, скандалу не хотіла. Тому не зателефонувала до дядька з претензіями, як і матері їх не висувала.

Вона взагалі не знала, що я приїхала до України. Ну, це поки що. Все одно зателефонує бабусі і та обмовиться про мене. Ось тоді почнуться претензії і я їх також висуну.

Ненька засипала мене повідомленнями. Я не відповідала, проте вона пригрозила піти до поліції і подати мене в розшук, якщо я не озвуся. Мусила озватися. Написала, що зі мною все добре, а вона нехай пильнує свого кнура. Якщо він поліз на мене, то мимохідь виникало питання, а скільки таких як я було? Матір не хотіла мене слухати. Вона не вірила. Гадала, що я все вигадую, бо ревную її до Роберто, що не хочу ділити з кимось. Більшої маячні годі й вигадати.

В двадцять чотири роки я не надто потребувала матері, бо з двадцяти років сама орендувала невеличку квартирку, попутно навчаючись в Римському університеті ла Сапієнца, де отримувала стипендію і розвивалася в сфері SMM. Притаманний мені раціоналізм сам скоригував вибір курсів та лекторів, які в подальшому згодилися й надали можливість добре заробляти та забезпечувати себе самостійно.

Тому звинувачення матері в дитячих ревнощах мене бісило. Вона немов осліпла від любові до Роберто і не хотіла чути ані мене, ані голосу здорового глузду.

Я надзвичайно втомилася від цих емоційних гойдалок, тому й зібрала манаття і приїхала на батьківщину. Не хотіла моря, не хотіла курортів, якими спокушали друзі та Маті – я хотіла відпочити від них усіх. Але моя вроджена жага до пригод звісно підсунула добрячу спотикачку, аби буденність не здавалася медом. Ми з бабусею уже й почали думати, що того незнайомця нам не привезуть. А радше приїдуть і почнуть вимагати долари, якими нагородили.

За наказом бабці я сховала їх під телевізором. Засунула під ту величезну бандуру, яку заледве підняла. Мало пуп не надірвала.